Камінь ударив першим. Замок свиснув там, де секунду тому була моя голова, і врізався в дерев’яну станину, вирвавши тріски. Я рвонув уперед, намагаючись скоротити дистанцію, але він виявився швидшим, ніж можна було чекати від такої туші. Кинув ланцюг, зустрів мене кулаком.
Удар припав у вилицю. В очах спалахнуло біле світло, у роті з’явився смак крові. Мене відкинуло до конвеєра. Камінь схопив мене за груди, підняв і жбурнув до пилки. Я впав на спину і за інерцією заковзав по тирсі. Обертовий диск опинився зовсім поруч. Повітря від нього холодило шкіру на потилиці.
Він ступив слідом, заносячи ногу. Я перекотився. Черевик із гуркотом ударив у решітку підлоги. Я тут же вдарив йому під коліно. Камінь утратив рівновагу і сів на одну ногу. Я схопився і врізав коліном в обличчя. З носа бризнула кров.
Але він не падав. Із ревом обхопив мої ноги й повалив мене. Ми покотилися по бетону, по тирсі й мастилу. Він тиснув масою, намагався продавити пальцями очі, я блокував руки, бив ліктями по ребрах і шиї. Дихати було нічим. Пил забивав горло, м’язи палали.
Я розумів: якщо боротьба затягнеться, його вага мене розчавить. Треба закінчувати.
На черговому перекаті я опинився зверху, спіймав його праву руку і вивів суглоб на больовий. Камінь заричав, спробував скинути мене, але я посилив тиск, фіксуючи плече й зап’ясток.
— Усе, — прошепотів я йому на вухо. — Твій трактор здох. Твої люди тікають. Ти прийшов у мій дім і програв.
Він завив. Я довів захват до межі, а тоді вдарив ребром долоні в шию, туди, де удар вимикає лють швидше за слова. Тіло Каменя обм’якло.
Я підвівся не одразу. Коліна тремтіли, вилиця палала, дихання різало легені. Коли нарешті озирнувся, бій уже закінчувався. Ті, хто ще тримався на ногах, побачили свого командира на підлозі й зламалися. Вони кидали зброю, бігли до пролому у воротах, пірнали в темряву. Ми не переслідували. Нам вистачило того, що вони йдуть.
Пилка стихла. Хтось дістався до вимикача. В ангарі осідав пил, чулися стогони поранених, шипіння пари від мертвого трактора і важке дихання людей, які ще не вірили, що живі.
Оксана вийшла зі штабу. Пальто в пилюці, волосся вибилося зі строгої зачіски, обличчя втомлене, але погляд ясний. Вона подивилася на Каменя, потім на мене.
— Ти втримав територію, Тарасе.
— Завтра ставитимемо нові ворота, — сказав я, сплюнувши кров. — І прибиратимемо сміття.
На кілька секунд мені здалося, що найгірше позаду. Крук втратив людей, техніку, праву руку. Такий удар будь-яке угруповання перетравлює довго.
Але тишу прорізав тріск рації на поясі одного з повалених бойовиків. Я нахилився, зірвав її і почув голос. Спокійний, м’який, майже інтелігентний. Голос Крука.
— Непогано. Дуже навіть непогано, Бондарю. І ви, Оксано Романівно, виявилися міцнішою, ніж мені доповідали. Визнаю, я помилився в оцінці.
Я підніс рацію до губ.
— Твої люди лежать у мене на бетоні. Камінь теж. Більше на цю землю не сунься.
Крук тихо засміявся.
— Ти справді вирішив, що я поставив усе на цих вуличних дурнів? Вони були перевіркою, Тарасе. Ти показав, як захищаєшся, де в тебе пастки, скільки в тебе людей, хто з тобою. Ви втомилися, розкрили карти і вирішили, що перемогли злочинців. Але злочинність — це не лише хлопці з битами. Справжня сила сидить у кабінетах, носить форму і ставить підписи. Я більше не буду бруднитися в багнюці. Я зітру вас законно.
Рація клацнула й замовкла.
Ми переглянулися з Оксаною. У її очах уперше за ніч майнуло справжнє занепокоєння. Не страх — ні. Але розуміння, що гра стала куди небезпечнішою.
Потім ми почули сирени.
Спочатку ледь розрізнюване виття з боку магістралі. Потім усе голосніше, ближче, різкіше. Між деревами замиготіли синьо-червоні проблиски. До лісопилки йшла колона броньованих поліцейських машин, автозаків, патрульних автомобілів. Багато. Надто багато для звичайного виклику.
Крук підстрахувався заздалегідь. Поки його люди штурмували нас, він уже оформив те, що відбувається, як захоплення промислового об’єкта озброєною групою. Може, як заколот. Може, як напад на цивільних. Папери для нього не мали значення. Головне — сюди їхала влада, яка мала наказ і право стріляти.
Через вибиті ворота у двір увірвалися важкі машини. Із кузовів посипалися бійці в шоломах, броні, чорних масках, з автоматами й щитами. Для них ми були не робітниками, які відбили напад. В орієнтуванні ми значилися небезпечною озброєною групою.
Я різко повернувся до своїх…
