Життя без прикрасЛариса замовкла. Сліз не було, і від цього Валентині було гірше, ніж якби невістка розплакалася.
— Ларисо… — Голос не слухався. — У тій коробці, із саньми… Ліки Степанові ти купувала?
Уперше за всю розмову невістка відвела погляд.
— Ви шухляду відкривали?
— Ножиці шукала.
Лариса зітхнула.
— Так, я. Мишко чотири роки тому від вас повернувся, ще Таня до школи не ходила. Засмучений: батькові лікар добрі таблетки виписав, а він дешеві п’є, на добрі грошей не вистачає. Мишко хотів сам купувати. Тільки ми тоді іпотеку платили, усе до копійки рахували. Я на свою картку замовлення оформила й йому не сказала. Він би сперечатися почав, що сам повинен. Ну, котлети з їдальні їли. Не померли ж. — Вона всміхнулася. — А що робити?
— А я всі чотири роки Русланові дякувала. На нього думала. Першого ж місяця зателефонувала, спитала, чи це він надіслав. Він відповів: «Та годі, мамо, нема за що».
Лариса довго дивилася на свекруху, потім коротко, невесело розсміялася — так сміються, коли вдіяти вже нічого.
— Отже, нема за що. Не збрехав.
Степан підвівся, вхопившись за стіл. Коліно після поїздки до дочки так і боліло. Він підійшов до Лариси; Валентина подумала, що зараз торкнеться її плеча. Не торкнувся. Стояв біля табуретки — великий, сивий, у Мишковій картатій сорочці. Свою він порвав на лікті, й Лариса дала йому цю.
— Ларисо Павлівно, пробач нам. Мені пробач. Тоді, на весіллі, Валя сказала, а я змовчав. Треба було встати, заперечити їй. Я не заперечив. І потім шістнадцять років мовчав. За це мені соромніше, ніж за нашу вигадку.
На ім’я та по батькові він раніше до неї не звертався. Те, що чоловік пам’ятав її по батькові, для Валентини було несподіванкою. Лариса якийсь час сиділа нерухомо, потім, не дивлячись, на секунду накрила долонею його велику руку на краю столу. І забрала свою.
Валентина плакала, витираючись кухонним рушником. Некрасиво, зі старечим схлипуванням, не маючи змоги спинитися. Усе, що замерзло біля Русланової хвіртки й під вікном Наталі біля гойдалки, тепер разом витікало сльозами.
— Дурна я… стара дурепа. Усе не туди дивилася. Трьох виростила, думала, хто більше отримує, той і кращий… А найкраща — невістка. За шістнадцять років хоч би раз її обійняла…
Лариса вислухала, встала й налила з чайника води в склянку.
— Попийте. Ще тиск підніметься, а в мене від нього таблеток немає. Тільки серцеві.
Валентина засміялася, усе ще плачучи. Слідом засміялася Лариса. На годівничці примостився снігур; до вікна відвернувся Степан.
Із Таниної кімнати обережно показалася розкуйовджена голова.
— Мені вже можна вийти?
— Іди, — покликала Лариса. — Обійми бабусю, бачиш, плаче.
Таня обхопила Валентину за шию, притулилася щокою, що пахла мандарином.
— Бабо Валю, не треба плакати. Я тобі шарф можу віддати. Татів, який в’яжу. Татові потім інший зроблю.
Коли ввечері Таня заснула, дорослі знову зібралися на кухні.
— Підпису мого не буде, — сказав Степан.
— А з Русланом що робити? — спитала Лариса.
Він довго не відповідав.
— Усіх додому покличемо. Усіх трьох. Нехай подивляться одне на одного. Телефоном досить розмовляти.
У середу Степан сам набрав старшого.
— Я підпишу. Тільки приїжджай до нас у квартиру, не до нотаріуса. Нові господарі до кінця року дозволили речі вивезти, папери на дачу там залишилися. Зберемося в суботу, 21 грудня, о другій годині дня.
— Тату, незручно ж. Я раніше хотів. Покупець не чекатиме.
Але, побурчавши, Руслан погодився.
Валентина написала дочці коротко, одним рядком: «Руслан продає дачу. 21 грудня о другій годині дня в нас. Ділимо. Приїжджай».
Наталя відповіла: «Приїду, мамо, обов’язково». Минула рівно хвилина — Валентина засікла за настінним годинником. Вона показала чоловікові екран. Прочитавши, Степан зняв окуляри й довго тер скельця краєм сорочки, нічого не кажучи.
20 грудня ввечері остання електричка привезла Мишка. З величезним рюкзаком, зарослий, пропахлий соляркою та морозом, він ледве ввійшов, а Таня вже повисла на ньому. Хвилин десять не відпускала.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.