— Що ж, — Марко акуратно склав аркуш. У голосі його не було образи, і від цього Орині стало ще болючіше. Там була тільки стара, звична приреченість. — Син має рацію по-своєму. Для його світу ми як сажа на білій скатертині. Семенівно, завтра підемо. До станції доберемося, там перезимуємо, а навесні знайдемо роботу. Господарство в тебе міцне. Впораєшся.
— Сядь, — сказала Орина.
— Не треба, — заговорив Левко, не сідаючи. — Ми розуміємо. Кров — це кров. Син один, а нас на будь-якій дорозі по троє таких. Не ламай собі життя з Назаром.
Орина підійшла до нього, взяла за рукав куфайки й силоміць посадила назад.
— Слухайте мене. Усі троє. Я сина ростила людиною, а не людиною з чистою анкетою замість серця. Якщо він соромиться материного дому й тих, хто в цьому домі чесно хліб заробляє, значить, погано я його ростила. Значить, не в ті стіни він збирається приїхати.
— Семенівно, — тихо вставив Данило.
— Мовчати. У цьому домі господиня я. Хвіртку відчиняла я. Не з дурості й не з жалю, а тому що причини не відчинити не було. І тепер причини вигнати у мене теж нема.
Вона взяла листа, розгладила долонею.
— Він пише: «Прожени». А я напишу: «Приїжджай і подивися». Якщо побачить у вас тільки минулі статті, а не людей, які село від біди рятували, значить, нема в мене сина в цьому домі. Є міський спеціаліст, якому парове опалення замінило совість.
Марко довго дивився на неї.
— Ти розумієш, він може не приїхати зовсім?
— Значить, це буде його вибір. Я свій зробила в серпні. І міняти його під чужу дудку не стану. Навіть якщо дудка рідного сина.
Увечері вона довго писала відповідь. Не виправдовувалася, не просила, не плакалася на папері. Просто розповіла, хто живе в неї в хаті, що ці люди зробили, як працювали, як рятували худобу й ловили бандита. Написала, що не ховає їх і не соромиться. Що двері для Назара відчинені, але не ціною зради. Перо рипіло по паперу, літери виходили великі, нерівні, злі.
Два тижні тяглися в напруженому чеканні. Село, звісно, дізналося про листа. Уляна не вміла носити новини мовчки. Параска прибігла наступного дня й кричала через паркан:
— Отямся, Семенівно! Син — остання кров. Відвернеться — хто тобі очі закриє? Сховай чоловіків у лісі на тиждень. У землянці пересидять, поки Назар гостюватиме. Ми мовчатимемо, чесне слово.
Орина чистила сніг біля воріт і навіть не підвела голови.
— Сама в лісі посиди в такий мороз. У моїй хаті ховатися нікому.
Відповідь від Назара прийшла наприкінці місяця. Вона була коротка, суха: раз мати вибрала чужих людей, ноги його в селі не буде. Прощавай. Орина прочитала листа на ґанку. Не плакала. Просто довго дивилася на сіру лінію лісу, туди, де колись назавжди зник її Степан. У грудях було порожньо, як у вистудженому амбарі.
Вона зайшла до хати. Чоловіки сиділи за столом і все зрозуміли по її обличчю. Марко підвівся.
— Прости нас, Семенівно. Якби ми тоді не прийшли…
— Якби ви тоді не прийшли, — перебила вона, — я б цієї зими в холодній світлиці від туги померла. А тепер я жива. І дім мій живий.
Вона дістала зі шкатулки бойову нагороду Степана, поклала поруч із листом сина.
— От що. У лютому весілля гулятимемо.
Данило підвів голову так різко, ніби почув постріл.
— Яке весілля?
— Твоє, якщо розуму вистачить не злякатися. Я з дідом Мироном говорила. Онука його Маруся на тебе вже місяць дивиться так, що тільки сліпий не помітить. Дівка хороша, роботяща. Дід не проти. Сказав: молодий, але хребет є. Значить, будемо не листів чекати, а життя будувати. Тут.
Данило почервонів, Левко вперше за багато днів розсміявся, Марко відвернувся до вікна, щоб сховати обличчя. Орина дивилася на них і розуміла: кров’ю родина не вичерпується. Іноді ріднішими стають ті, хто ввійшов у твій двір чужим, а лишився тому, що не зрадив…
