Січень п’ятдесят четвертого в селі потім згадували як час великого заціпеніння. Морози стояли такі, що старі ялини в лісі дзвеніли від напруги. Люди виходили з хат тільки з потреби, та й то закутавши обличчя так, що впізнавали одне одного по ході. Дими над дахами не пливли, а стояли білими стовпами, підпираючи низьке байдужне небо.
В Орининій світлиці було тепло й тихо. Не порожньо — саме тихо. Годинник, полагоджений Марком, рівно відлічував час. Левко вечорами виводив у зошиті літери, вчачись грамоти в Марка, і сердився на власну руку, коли та вела рядок униз. Данило читав усе, що знаходилося в хаті, від старого календаря до пошарпаної книжки з оповіданнями, і часом сміявся місцям, зрозумілим тільки йому. За ці місяці він змінився до невпізнання: плечі розправилися, погляд став відкритим, у рухах з’явилася спокійна впевненість людини, яка більше не чекає окрику з-за спини.
У середині місяця у ворота постукали. Уляна-листоноша стояла в трьох хустках, з-під яких стирчали тільки червоні від морозу очі. Вона простягла Орині конверт.
— Від Назара. Термінове.
Орина занесла листа до світлиці. Чоловіки саме обідали: на столі парував чавунець із капустою та свининою — подарунок Юхима за впіймання Щербатого. Вона наділа окуляри й розкрила конверт. Лист був короткий, але кожне слово в ньому виявилося важким, як камінь.
Назар писав, що в лютому матиме відпустку. Він одружився з дочкою начальника цеху, дівчиною з поважної родини, і хоче привезти молоду дружину познайомитися з матір’ю. Орина вже встигла відчути, як радість піднімається в грудях, але наприкінці побачила приписку, від якої пальці затремтіли. До нього дійшли чутки, що мати тримає в себе колишніх в’язнів — кримінальника і людину з небезпечною статтею. На заводі вже цікавилися, чи не кидає це тінь на його ім’я. Він просив, майже вимагав: до його приїзду у дворі не повинно бути чужих людей. Якщо вони залишаться, він не переступить поріг. Йому не можна плямувати ім’я. Він готовий надіслати грошей, аби мати найняла нормальних робітників.
Орина склала аркуш. У кімнаті стало так тихо, що чути було, як за вікном мороз малює по шибці білі папороті. Марко поклав ложку.
— З Назаром біда? — спитав він.
Орина не відповіла відразу. Вона дивилася на трьох за столом. На Марка, який повернув тепло її підлозі й урятував село від страху. На Левка, який закрив іншу людину своїм тілом від ножа. На Данила, який за мішок зерна мало не втратив молодість, а тепер вирізав їй кедрових пташок і вчився бути господарем.
— Назар їде, — сказала вона хрипко. — З дружиною. У лютому.
Вона поклала листа на стіл.
— Читай, Марку Андрійовичу. Ти в нас грамотний.
Марко прочитав уголос. Повільно, рівно, не ковтаючи неприємних слів. Коли прозвучало про «притон», «пляму» і «нормальних робітників», Левко встав так різко, що лава рипнула. Данило опустив голову…
