Грудень почався з такої тиші, що було чути, як сніг осідає на ялинових лапах. Морози міцнішали день у день. Небо вночі ставало чорним і гострим, повним крижаних зірок, а ліс здавався вимерлим. Але Орина знала: ліс ніколи не буває порожнім. Просто все живе в ньому ховається, дихає повільно й чекає.
Слова майора про Щербатого не виходили з голови. Вона бачила, як змінилися її чоловіки. Марко став іще мовчазнішим, подовгу дивився у вікно, ніби намагався вирахувати рух небезпеки за тінню гілок. Левко ходив із сокирою навіть по воду. Данило подорослішав за тиждень: перестав метушитися, почав слухати тишу так, як слухають її звірі перед заметіллю.
П’ятого грудня сталося те, чого боялися. Уночі хтось розкрив спільний амбар, де лежали насіннєве зерно й запас в’яленого м’яса. Замок не зламали — відімкнули чисто, вміло, майже лагідно. Сторож, старий Тарас, нічого не почув. Уранці виявили пропажу двох мішків борошна й окосту. Але страшнішим було інше: на снігу біля порога лежав його ланцюговий пес, убитий так тихо, що не встиг навіть підняти двір.
Село загуло, але вже без колишньої бравади. Ім’я Орини знову миготіло біля криниці, тільки тепер пошепки. Люди боялися не її робітників, а того, що підозри можуть виявитися правдою. Параска замкнула ворота на дві жердини, Гриць дістав іржаву шаблю, Юхим Данилович звелів чоловікам чергувати по двоє, але всі розуміли: якщо в селі з’явився справжній хижак, вила й розмови його не зупинять.
— Це не ми, — сказав Марко ввечері, коли вони сиділи на кухні над порожнім чаєм.
— Я знаю, — відповіла Орина.
— Щербатий тут, — провадив він. — Його почерк. Він не просто вкрав. Він показав, що може ввійти куди хоче й убити кого хоче. Собаку не з нужди зарізав. Для страху.
— Що робитимемо?
Левко поклав на стіл широкі долоні.
— Чекати. Він піде туди, де тепло і є що взяти. До тебе сунеться не відразу, побоїться Марка. А от до Параски чи до Юхима — легко. Там замки слабкі, припаси є.
Орина перебирала в думці село: де вікна виходять на вулицю, де паркан проламаний, де собака стара. Якщо Щербатого не впіймати, село знову озлобиться, і вся їхня праця обернеться на попіл.
— Даниле, — сказала вона. — Ти легкий. Зможеш уночі на горищі контори посидіти? Звідти центр видно.
Хлопець випростався.
— Зможу. Тільки ніж дайте. Малий. Той, що Левко правив.
Ніч була місячна й така холодна, що навіть сніг здавався металевим. Орина сиділа в світлиці без лампи. У сінях стояв Левко, Марко пішов до діда Семена — старий сам попросив приглянути, хоч удень запевняв, що нікого не боїться. Данило причаївся на горищі контори, зарився в старе сіно, лишивши щілину біля слухового віконця. Мороз пробирався під куфайку, пальці німіли, але він не ворушився. У таборі він вижив саме так — умів ставати тінню, коли тінь була єдиним укриттям.
Близько другої години ночі біля хати Юхима Даниловича щось ледь чутно рипнуло. Данило припав до щілини. У місячному світлі між парканами рухалася тінь. Не дорогою — вздовж стін, через замети, від темної плями до темної плями. Чоловік був у довгому чорному кожусі, шапка закривала обличчя. У руці блиснув вузький ніж.
Данило відразу зрозумів. Щербатий.
Кричати він не став. Піднімеш галас — той утече в ліс, і до весни його не знайдуть. Хлопець скотився з горища, вислизнув через задні двері й, пригинаючись до заметів, побіг до Орининої хати. За кілька хвилин маленька артіль була на ногах. Левко взяв лом. Марко — важку дубову мірну палицю з кованим кінцем. Орина зняла зі стіни Степанову двостволку.
— Семенівно, ти вдома лишайся, — сказав Марко.
— Ідіть уже, — відповіла вона, перевіряючи затвор. — Я в тилу постою.
Вони оточили хату голови. Двері в сіни були прочинені. Усередині темно, тихо. Потім пролунав короткий захлинений скрик Юхима і відразу обірвався.
— Пора, — прошепотів Левко.
Він ударив плечем у двері так, що завіси вилетіли з косяка. У сінях пахло кислим потом, холодом і чужим звіриним диханням. У дверях кімнати показався Щербатий. Обличчя в нього було вузьке, обтягнуте шкірою, рот кривився, відкриваючи рідкі жовті зуби.
— Заходьте, табірні, — прохрипів він, піднімаючи ніж. — Думали, у вдови відмилися? Усіх покладу.
Він кинувся на Левка. Той не відступив. Прийняв удар і коротко, страшно ткнув ломом у груди. Щербатий зігнувся, але встиг полоснути Левка по руці. Поки Левко вибивав двері, Данило оббіг хату й устиг пірнути до бічного вікна; тепер він стрибнув Щербатому на спину й вчепився в шию. Бандит хрипів, намагався скинути хлопця, але Марко вже накинув йому на руки петлю зі сталевого дроту, яку прихопив із двору перед самим виходом.
— Тримай! — гаркнув він.
За хвилину Щербатий лежав на підлозі, стягнутий дротом, плювався кров’ю й прокльонами, але підвестися вже не міг. У кімнаті запалили лампу. Юхим Данилович сидів біля стіни, притискаючи долоню до порізаного плеча. Його жінка вила за піччю.
— Живий? — спитала Орина, заходячи з рушницею напоготові.
Голова подивився на неї, потім на Марка, на закривавленого Левка, на Данила, що важко дихав.
— Живий, — вичавив він. — Якби не ви… він по касу й документи прийшов.
До ранку біля хати зібралося все село. Навіть Параска прийшла, закутавшись так, що видно було самий ніс. Кирило Павлович оформлював папери, служиві, що приїхали, вивозили Щербатого під охороною. Майор Черненко стояв на ґанку й дивився, як Орина перев’язує Левкові руку чистим рушником.
Потім він підійшов до Марка.
— Помилився я в тобі, інженере, — сказав неголосно. — Думав, гниль. А в тебе хребет. За Щербатого дякую.
Марко нічого не відповів. Він дивився на світанок, що фарбував сніг у блідо-рожевий колір. Село мовчало. Але це мовчання вже не було колишнім. У ньому було визнання, важке, запізніле, зате справжнє.
Відтоді Орининих робітників перестали називати чужими. Юхим виділив вугілля й барана на подяку. Параска прийшла до Марка просити пробачення, м’яла хустку й казала, що не знала, як легко на людину навісити слово, від якого потім не відмитися. Марко слухав, не перебивав, тільки кивнув. Орина бачила: йому не потрібне було чуже приниження. Йому потрібно було, щоб його нарешті лишили людиною.
До середини зими село вже приймало їх як своїх. Данило чистив сніг у старих, Левко лагодив сани, Марко допомагав із механізмами й писав за неписьменних листи. Оринин дім більше не стояв на краю життя. У ньому постійно хтось стукав, стругав, сміявся, сперечався біля печі. Здавалося, все найстрашніше лишилося позаду. Але в січні прийшов лист від Назара, і холод увійшов у дім не крізь щілини, а просто через серце…
