Вона зайшла до спальні й прикрила за собою двері. Замок давно зламався, але лагодити його ніхто не збирався. Олеся притулилася спиною до дверного полотна й повільно сповзла на підлогу. Сили витекли з неї відразу, до останньої краплі.
З їдальні долинали приглушені голоси.
— Мамо, креветки чудові.
— Подобаються? Завтра ще куплю.
— Тату, суп увесь не їж. Богданові залиш.
— Йому підігріємо.
— Подзвонити йому?
— Та навіщо, приїде. Ми йому залишили.
Ми йому залишили. Ці слова вдарили найболючіше. Вони пам’ятали про Богдана, якого не було вдома. Для нього стояли прибори. Для нього лежала миска рису. Для нього берегли суп і м’ясо. Про неї, яка щодня поверталася голодна, за три роки ніхто так і не згадав.
Олеся обхопила коліна руками й сховала обличчя. Її плечі тремтіли, але вголос вона не плакала. Тільки губу закусила так сильно, що в роті з’явився металевий присмак крові. Коли серце замерзає остаточно, сльози іноді не йдуть. Лишається заціпеніння — порожнє, важке, схоже на тупий біль після удару.
Скільки минуло часу, вона не знала. Потім грюкнули вхідні двері.
— Я вдома, — пролунав голос Богдана.
— Якраз вчасно! — Мирослава Данилівна відразу пожвавішала. — Мий руки, ми тобі підігріли. Таке все смачне сьогодні.
— Ого, скільки всього, — здивувався Богдан. — Свято?
— Мар’яна захотіла чогось особливого, я й приготувала побільше.
Олеся сиділа нерухомо. Її серце все ж здригнулося, коли Богдан спитав:
— А Олеся де? Вона повернулася?
— У кімнаті сидить. Не знаю, що з нею. Покликали до столу — не йде. Каже, не голодна.
У голосі свекрухи була тонка, майстерно вивірена суміш образи й безпорадності.
— Може, на роботі щось, — додала Мар’яна. — Прийшла з таким обличчям.
— Не чіпай її, — сказала Мирослава Данилівна вже м’якше, звертаючись до сина. — Поїж спершу, а там розберетеся.
Богдан більше нічого не спитав. Зашуміла вода, рипнув стілець. Тепер родина була в повному складі. Їхня вечеря тривала.
Крізь двері просочувалися сміх, розмови, дзенькіт посуду. Богдан розповідав щось із роботи, Мар’яна перебивала його, Мирослава Данилівна скаржилася на ціни, Степан Кирилович вставляв короткі зауваження. Звичайна тепла ідилія, до якої Олеся не мала жодного стосунку.
Вона знову й знову прокручувала побачене: п’ять приборів, чотири миски рису, відсунений стілець, розкішні страви, застиглу усмішку свекрухи, обличчя Мар’яни, що уникало погляду. І найстрашніше — спокій свекра, його «давайте їсти», ніби в цій картині не було нічого неправильного.
Три роки вона старалася. Віддавала гроші, допомагала по дому, мовчала, згладжувала кути, переконувала себе, що з часом стане своєю. А зараз виявилося, що всі її зусилля були просто зручними. Її приймали як джерело грошей, як робочі руки, як дружину Богдана. Але не як члена родини, якому треба поставити тарілку.
Їй згадалися свята, коли вона допомагала чистити овочі, накривала на стіл, потім прибирала гори тарілок, поки Мар’яна показувала гостям нові сережки, а Богдан сміявся з батьком біля телевізора. Згадалися вихідні, коли вона прала чужі рушники, протирала полиці, мила плиту після жирних бризок. Їй завжди казали: «Ти ж наша, кому ще допомогти?» Але сьогодні з’ясувалося, що «наша» означає лише обов’язок працювати. Право бути нагодованою в це слово не входило.
Коли вечеря майже закінчилася, вона почула голос Мирослави Данилівни:
— Богдане, віднеси дружині поїсти. Який би настрій не був, голодною сидіти не можна.
— Мамо, вона ж сказала, що не хоче.
— Віднеси, я сказала. Нехай хоч трохи з’їсть. Я їй спеціально залишила.
Кроки наблизилися до спальні. Олеся швидко підвелася, сіла за туалетний столик, схопила першу-ліпшу книжку й розгорнула її. Двері відчинилися. Богдан увійшов із тацею: миска рису, чашка супу, дві тарілки з м’ясом і броколі. Усе ще тепле, акуратно розкладене.
— Мама попросила принести, — сказав він і поставив тацю на край столика. — Поїж. Вона спеціально тобі залишила.
Спеціально. Олеся ледь не розсміялася. Спеціально залишила після того, як її застали зненацька? Після того, як їй не поставили навіть миски? Вона подивилася на пару від рису й згадала чотири миски на столі.
— Я не голодна, — сказала вона.
Богдан насупився й сів на край ліжка.
— Що з тобою сьогодні? Справді, що сталося? На роботі неприємності?
У його голосі було не стільки занепокоєння, скільки розгублене роздратування. Ніби вона поводилася дивно, а йому тепер доводилося з’ясовувати причину.
Олеся заплющила книжку й подивилася на чоловіка. На людину, з якою ділила кімнату, ліжко, витрати, життя. На людину, яка три роки дивилася, як вона їсть залишки, і вважала це нормальним.
— Богдане, — сказала вона тихо. — Ви завжди так вечеряєте?
— Як?
— Отак. О шостій годині. З гарячими стравами, з рибою, м’ясом, супом. Усі разом. А коли я приходжу, мені дістається те, що лишилося. Якщо лишилося.
Обличчя Богдана змінилося. Він відвів очі.
— Ну не завжди ж так. Просто батьки звикли рано. Мар’яна теж надвечір голодна. А в тебе графік нестабільний. Не можуть же всі чекати.
— Сьогодні я прийшла після п’ятої, — нагадала Олеся. — І стіл уже був накритий. П’ять приборів. Чотири миски рису. Моє місце відсунуте до стіни. Чому?
Богдан потер лоба.
— Ти повернулася зненацька. Мама не знала, що ти будеш вечеряти вдома.
— Не знала? — голос Олесі зірвався вище. — На столі п’ять страв і суп. Креветки, реберця, риба, м’ясо, овочі. Цього вистачило б ще на двох. Але для однієї людини не знайшлося тарілки?
— Олесю, ти зараз маму звинувачуєш? — Богдан відразу напружився. — Вона цілий день по дому, біля плити. Ти прийшла без попередження і ще невдоволена?
Ось воно. Варто було їй сказати про біль, як винною відразу ставала вона. Не вони забули про неї. Це вона повернулася невчасно. Не вони виключили її з вечері. Це вона прискіпується до людини, яка «старається для родини».
Олеся встала й підійшла ближче.
— Ми одружені три роки, Богдане. Три роки — це понад тисяча вечорів. Скільки разів я приходила після сьомої? Дуже багато. Назви хоча б один раз, коли ви мене дочекалися. Або залишили мені гарячу їжу. Хоч один раз.
Він відкрив рота, але слів не знайшлося.
— Жодного разу, — відповіла вона за нього. — Жодного разу.
— Ти сама не просила чекати, — тихо сказав він, уже не так упевнено.
Олеся всміхнулася. Усмішка вийшла гіркою.
— Не просила? У перший рік просила. Багато разів. У другий ще намагалася. А потім зрозуміла, що мої прохання нікому не потрібні. Мені не потрібні дорогі страви щовечора. Мені потрібна була звичайна тарілка гарячої їжі. І відчуття, що вдома пам’ятають: Олеся ще не вечеряла. Хіба це щось неможливе?
У кімнаті стало тихо. Лише за стіною шуміла вода — Мирослава Данилівна мила посуд, і телевізор бурмотів у вітальні. Богдан дивився в підлогу.
За кілька секунд він заговорив м’якше:
— Я розумію, тобі неприємно. Але мама вже немолода, у неї свій режим. Ти теж зрозумій. Я попрошу її від завтрашнього дня залишати тобі їжу. Добре? Справді попрошу.
Він говорив так, ніби робить їй щедру послугу. Ніби питання було не в повазі, а в тому, чи зуміє він умовити матір поставити ще одну миску. І Олеся раптом зрозуміла: Богдан навіть зараз бачить проблему не там. Він думає, що треба трохи заспокоїти дружину, трохи попросити маму, і колишня рівновага повернеться. Він не бачить, що та рівновага трималася на її приниженні.
Олеся втомлено заплющила очі. «Попрошу залишати» звучало так легко, ніби йшлося про забутий рушник, а не про три роки щоденного невидимого приниження. Ніби одне прохання здатне повернути їй вісімсот вечорів, коли вона стояла над холодною каструлею й переконувала себе, що це дрібниця.
— Забери тацю, — сказала вона. — Я їсти не буду.
— Олесю…
— Я втомилася.
Вона знову сіла за столик і підняла книжку, ясно показуючи, що розмову закінчено. Богдан постояв над нею, потім узяв тацю й вийшов. Двері зачинилися тихо, але для Олесі цей звук пролунав, як важкий удар…
