Вона сиділа, роблячи вигляд, що читає, поки кроки Богдана не стихли й розмови за стіною не стали глухішими. Лише тоді книжка повільно опустилася їй на коліна. У дзеркалі відбилося її обличчя — бліде, з почервонілими очима, надто нерухоме. І тільки тепер сльози пішли вільно.
Вона затиснула рота долонею, щоб ніхто не почув. Плакати вголос було не можна. Не можна давати їм ще один привід сказати, що вона істеричка, що в неї зіпсувався характер, що через дрібниці влаштувала сцену. Сльози текли по пальцях, по підборіддю, падали на домашню кофту. У грудях боліло так, ніби чиясь рука стискала серце й повільно викручувала його.
Яким життям вона жила всі ці роки? Чому вважала це шлюбом? Чому думала, що якщо мовчати й терпіти, то одного дня її оцінять?
У пам’яті сплив день перед весіллям. Мама, Євгенія Ярославівна, тримала її за руку й казала:
— Олесенько, річ не в тому, що в Богдана родина небагата. Не це мене лякає. Його мати непроста жінка, а сам він надто звик її слухати. Ти з ними намучишся.
Олеся тоді образилася. Їй здавалося, що мама прискіпується, що не розуміє справжнього кохання. Богдан був спокійним, надійним, не пив, працював. Він здавався їй людиною, поруч із якою можна будувати життя. Вона вірила: якщо бути доброю, чесною, старатися, люди дадуть тим самим у відповідь.
Наївна, смішна віра.
Вона плакала довго — беззвучно, до болю в очах, до порожнечі. Потім підвелася й підійшла до вікна. За склом темнів вечір, у сусідніх будинках засвічувалися вікна. Під кожним таким світлом, можливо, хтось вечеряв разом, хтось чекав рідну людину, хтось ставив зайву тарілку. А вона три роки переконувала себе, що холодна каша — не привід страждати.
На ліжку лежав телефон. Олеся взяла його, відкрила контакти й зупинилася на слові «мама». Великий палець завис над кнопкою виклику. Так хотілося почути мамин голос, сказати: «Мамо, я помилилася». Але в грудях відразу піднявся сором. Адже вона сама наполягла на цьому шлюбі. Сама не слухала. Сама запевняла: «Я буду щаслива».
Як тепер дзвонити й визнавати, що щастя виявилося чужим столом, за яким для неї не знайшлося місця?
Вона кинула телефон на ліжко й пішла до ванної. Холодна вода вдарила по обличчю, змусила вдихнути різкіше. Олеся дивилася в дзеркало на запухлі очі й бліду шкіру. Перед нею була та сама жінка, але щось у її погляді змінилося: під утомою з’явилося ясне, тверде розуміння.
Так більше не можна. Або змінювати своє життя, або йти з нього колишньої. Третього варіанту немає.
Вона повернулася до спальні. На туалетному столику стояла весільна фотографія: вони з Богданом на морі, обоє сміються, вітер тріпає її волосся. Усього три роки тому. Тоді їй здавалося, що попереду довга щаслива дорога. Тепер фотографія виглядала як доказ чужої помилки.
Олеся взяла рамку, провела пальцем по холодному склу й перевернула світлиною донизу. Не зі злістю — радше з тихим прощанням. Їй треба було думати. Не про те, як догодити. Не про те, як згладити. Про себе. Спокійно, тверезо, без колишнього самообману…
