Ніч минула майже без сну. Богдан поруч заснув швидко, рівно дихав, іноді похропував, ніби вечірня розмова не лишила в ньому й подряпини. Можливо, для нього це й справді була не подія, а чергова жіноча образа, яка сама мине, якщо її не чіпати.
Олеся встала на світанку з важкою головою. Умилася, одяглася, зібрала сумку. На кухні вже поралася Мирослава Данилівна. Побачивши невістку, вона на мить напружилася, але відразу натягнула усмішку.
— Олесенько, вставай, каша гаряча. Яйця на столі, їж.
Голос був майже лагідний, ніби вчора нічого не сталося. Олеся подивилася на стіл. Чотири яєчні — для свекрів, Богдана й Мар’яни. Її тарілка, як завжди, чекала кашу. Посеред столу — огірки й хліб.
Вона мовчки налила собі каші. Мар’яна вийшла позіхаючи, побачила Олесю, кліпнула й швидко опустила очі. Богдан сів поруч, подивився на її обличчя.
— Очі запухлі. Не спала?
— Майже ні.
Він більше не спитав. Узявся за виделку.
Незручність тривала недовго. Мар’яна потяглася по хліб і сказала:
— Мамо, ввечері давай влаштуємо щось святкове. Ну, той пряний казанок, як минулого разу.
— Знову? — Мирослава Данилівна похитала головою, але без суворості. — Нещодавно ж робили.
— Ну хочеться. Попроси Богдана купити хорошого м’яса.
— Богдане, не забудеш?
— Угу, — сказав він.
Мирослава Данилівна раптом повернулася до Олесі.
— А ти сьогодні затримаєшся?
Запитання прозвучало ніби випадково, але погляд у свекрухи був надто уважний.
— Ні, — відповіла Олеся.
— От і добре. Усі разом повечеряємо. Мар’яна свята захотіла. Якщо раптом затримаєшся, ми почнемо, але тобі залишимо.
Олеся внутрішньо всміхнулася. Тепер вони згадали. Тепер, коли вона побачила їхній справжній порядок, стало потрібно продемонструвати турботу. Кинути їй кістку, щоб вона знову замовкла.
— Не залишайте, — сказала вона рівно й поклала ложку. — У мене ввечері справи. Вечеряти вдома не буду.
За столом повисла тиша. Усмішка Мирослави Данилівни стала жорсткою.
— Які ще справи?
— Особисті.
— З ким?
— З подругою, — коротко відповіла Олеся.
Вона підвелася, взяла сумку.
— Я на роботу.
— Ти майже нічого не з’їла! — крикнула їй услід свекруха.
Олеся не обернулася. Зачинила двері й тільки внизу, на холодному ранковому повітрі, змогла вдихнути на повні груди.
Учорашній стіл стояв перед очима: п’ять приборів, чотири миски, відсунений стілець. Ця картина вже не була просто образою. Вона стала точкою, після якої неможливо повернутися до колишнього мовчання.
Олеся дістала телефон. Ім’я «мама» знову висвітилося в списку, і цього разу вона натиснула виклик одразу. Після кількох гудків Євгенія Ярославівна відповіла:
— Алло, Олесенько? Що так рано? Усе добре?
Від самого лише маминого голосу в Олесі защипало в носі. Вона відвернулася від перехожих і стиснула телефон міцніше.
— Мамо… можна я сьогодні до тебе приїду на вечерю?
На тому кінці на секунду стало тихо.
— На вечерю? Сама? А Богдан?
— Сама.
— Що сталося?
Олеся ковтнула.
— У них сьогодні святкова вечеря. Я не хочу заважати.
Слова прозвучали так гірко, що вона сама ледь не розплакалася. Мама відразу зрозуміла більше, ніж було сказано.
— У них свято, а ти окремо? Олесенько, скажи мені правду. Тебе знову образили?
Це «знову» боляче кольнуло. Отже, мама все відчувала й раніше, навіть коли Олеся намагалася всміхатися по телефону.
— Ні, мамо. Просто скучила. Хочу твоєї їжі. Можна?
Євгенія Ярославівна тихо зітхнула, але голос її відразу став теплим.
— Звісно, можна. Для тебе завжди можна. Що приготувати? Реберця? Рибу? Креветки, які ти любиш?
Олеся заплющила очі. За три роки в домі чоловіка ніхто жодного разу не спитав, що вона любить. А мама перелічувала її улюблені страви так просто, ніби тримала їх усі в пам’яті, дбайливо, напоготові.
— Що завгодно, мамо. Я люблю все, що ти готуєш.
— Тоді я після обіду схожу по продукти. О котрій будеш?
— Близько пів на шосту.
— Значить, на пів на шосту все буде гаряче. Чекаю.
Коли дзвінок закінчився, Олеся ще довго стояла біля під’їзду. Мама не стала тиснути, не стала вимагати пояснень, хоча напевно тривожилася. Ця делікатність була такою рідною, що серце боліло ще сильніше. У домі Богдана турботу часто подавали як обов’язок, як привід потім дорікнути: «Ми ж для тебе старалися». Мамине «чекаю» нічого не вимагало навзаєм. У ньому не було рахунку, не було прихованої умови, не було нагадування, що за теплу тарілку треба розплачуватися мовчанням. Олеся витерла очі, сховала телефон і пішла до зупинки…
