— Олесю, ти чого? — Мирослава Данилівна вже говорила з роздратованим поспіхом. — Руки мий, їжа холоне.
Мар’яна колупала рис, не підводячи очей. Степан Кирилович уже сьорбав суп і вдоволено зітхав.
Олеся зробила кілька кроків до столу. Її погляд ковзнув по кожному обличчю: свекор — спокійний, упевнений; свекруха — напружено люб’язна; Мар’яна — винувато ухильна. Потім знову страви: блиск соусу на м’ясі, ніжна риба, запашні реберця, червоні креветки, яскрава зелень, молочна пара над супницею. Гарна, щедра, сімейна вечеря.
Вона хотіла щось сказати, але горло стиснуло так сильно, що звук не вийшов. Очі защипало. Олеся стиснула зуби. Плакати тут не можна. Не можна дати їм побачити, що вони влучили просто в найболючіше місце.
— Я не голодна, — вимовила вона хрипко. — Їжте.
І розвернулася. Вона більше не дивилася ні на стіл, ні на людей за ним. Спина лишалася рівною, хоча ноги були ватяні. За її спиною Мирослава Данилівна нарочито тихо сказала, але так, щоб було чути:
— Оце ще капризи. Повернулася зненацька, а тепер хороша їжа їй не треба.
— Хтозна, що в неї на думці, — пробурмотіла Мар’яна.
— Їжте вже, — відрізав Степан Кирилович.
І знову залунали тарілки, ложки, глухі побутові звуки. Так упевнено, так звично, ніби Олеся справді була лише перешкодою, що порушила їхню рівну вечерю…
