Ключ увійшов у замок. Олеся повернула його обережно, ніби боялася сполохати те, що відбувалося всередині. Двері відчинилися, і на неї відразу хлинув густий, гарячий запах їжі. Не той старий, втомлений запах вистиглої вечері, до якого вона звикла, а живий аромат щойно приготованого: тушкованого м’яса, смаженої риби, солодкуватого соусу, наваристого супу.
Вона завмерла в передпокої. Біля взуттєвої шафи, як завжди, стояли чотири пари капців. Її — у кутку. Олеся навіть не перевзулася. Повільно, у вуличному взутті, пройшла далі.
У вітальні нікого не було. Двері спальні зачинені. Усі звуки йшли з кухні та їдальні. Витяжка гуділа, хтось наспівував собі під ніс — Мирослава Данилівна, вдоволена, зайнята, бадьора. В їдальні горіло яскраве світло.
На квадратному столі стояли тарілки й прибори. П’ять комплектів. Рівно п’ять. Не шість. Не про запас. П’ять — як остаточне число.
Олеся перевела погляд на страви, і в грудях у неї щось болісно стиснулося. На великій тарелі лежало тушковане м’ясо, темне, блискуче від соусу, посипане зеленню. Поруч — запечена риба з тонкими скибками імбиру й зеленими пір’їнами, олія на ній ще тихо потріскувала. Свинячі реберця в кисло-солодкому соусі були рум’яні, присипані кунжутом. Броколі з часником виглядала яскравою й хрумкою. У центрі столу стояла велика супниця з білуватим супом із реберець і кукурудзи; над нею здіймалася пара.
П’ять страв і суп. Ситно, красиво, гаряче. Не недоїдки. Не залишки. Не те, що доведеться віддирати від дна каструлі. Перед нею була справжня сімейна вечеря — така, про яку вона знала лише з фотографій у чаті.
Олеся раптом відчула не голод, а дивну нудоту. Усі ці аромати, про які вона іноді мріяла, повертаючись додому в автобусі, зараз здавалися майже жорстокими. Вони доводили: у цьому домі вміли готувати щедро, вміли накривати красиво, вміли чекати на рідних. Просто ця турбота минала її, як світло з вікна, до якого неможливо дотягнутися.
Із кухні вийшла Мирослава Данилівна з тарілкою смажених креветок.
— Мар’яно, іди допомагай, зараз сідаємо! І батька поклич, нехай свої квіти лишить.
Вона не встигла договорити. Побачила Олесю. Усмішка на її обличчі застигла миттєво, як стоп-кадр. Тарілка в руках трохи хитнулася.
— Олеся? Ти… чому вдома?
У голосі прозвучала паніка, коротка, майже непомітна, але Олеся почула її виразно. Мирослава Данилівна відразу спробувала всміхнутися інакше — спокійно, по-господарськи.
— А, ти повернулася. Щось рано сьогодні. Не чекала.
Олеся мовчала. Вона дивилася то на свекруху, то на п’ять комплектів приборів. П’ять. У домі жили шестеро: свекор, свекруха, Богдан, Мар’яна, вона. Щоправда, Богдана зараз не було, але місце для нього стояло. Отже, бракувало не випадкового прибора. Бракувало її.
— Мамо, готово вже? Я вмираю, — долинув із кімнати голос Мар’яни.
Вона вийшла в домашньому костюмі, волосся було недбало зав’язане. Побачила Олесю й теж зупинилася.
— Ой… ти вдома? А чому так рано?
На обличчі Мар’яни швидко змінилися подив, розгубленість і ніяковість. Вона відвела очі від столу, ніби саме там лежав доказ злочину.
— Сьогодні раніше закінчила, — відповіла Олеся і сама здивувалася спокою свого голосу.
— А… я по рис, — пробурмотіла Мар’яна й зникла на кухні.
З балкона зайшов Степан Кирилович із маленькою лійкою. Він теж здивувався, але швидше за інших узяв себе в руки.
— Олеся повернулася? Що, у магазині справ не було?
— Не було, — сказала вона.
Свекор сів на своє звичне місце, взяв палички й постукав ними об край тарілки.
— Ну, раз усі зібралися, давайте їсти. Вистигне ж.
Ніби нічого особливого не сталося. Ніби п’ять приборів на шістьох — дрібниця, яку ніхто не зобов’язаний помічати. Мирослава Данилівна теж швидко зібралася. Зняла фартух, сіла, поклала чоловікові шматок м’яса.
Саме цей спокій ранив сильніше за розгубленість. Якби вони заметушилися, почали шукати тарілку, вибачатися, присувати стілець, Олеся, можливо, ще змогла б переконати себе, що помилилася. Але ніхто не поспішав виправляти картину. Усі просто намагалися зробити вигляд, що її рання поява нічого не змінює. Вечеря вже була зібрана довкола інших людей, і місце Олесі в ній треба було вигадувати наново, на ходу, як зайву деталь, для якої не передбачили шухляди.
— Спробуй, сьогодні м’яке вийшло.
Потім повернулася до Олесі:
— Чого стоїш? Іди руки мий, сідай.
Вона не сказала: «Візьми собі тарілку». Не сказала: «Як добре, що встигла до вечері». Не сказала: «Зараз поставлю ще один прибор». Просто звеліла помити руки, ніби після цього місце для Олесі виникне саме собою.
— А Богдан де? — спитала Олеся.
— Ще на роботі. Скоро прийде. Ми почнемо, а йому залишимо.
Мар’яна повернулася з мисками рису. Одну поставила перед батьком, другу перед матір’ю, третю собі, четверту — на порожнє місце Богдана. На Олесю вона не глянула. Чотири миски. П’ятий комплект приборів чекав на чоловіка. А для неї не було ні миски, ні прибора, ні стільця.
Олеся раптом відчула шум у вухах. Біля стіни стояли два зайві стільці, відсунуті вбік. Один із них зазвичай був її. Сьогодні його навіть не присунули до столу.
Усе стало ясно відразу, без додаткових пояснень. Вони не просто звикли вечеряти о шостій. Вони вечеряли о шостій своєю родиною. А вона до цієї родини не належала. Тому щовечора, коли вона приходила о пів на восьму, на столі лишалися тільки сліди чужого тепла. Тому ніхто не чекав, не відкладав, не телефонував. Її відсутність була не тимчасовою незручністю, а частиною їхнього порядку…
