Вона випила воду, помила свою миску й ложку. У сміттєвому відрі лежали риб’ячі кістки, м’ясні кісточки, зелені очистки, паперові серветки. Сьогоднішня вечеря, схоже, була багатою. Риба, м’ясо, суп. Просто вона прийшла пізно. Точніше — прийшла тоді, коли її вже не існувало в їхньому вечірньому розкладі.
Олеся пішла до спальні. Ця кімната у п’ятнадцять квадратів була єдиним місцем, яке можна було назвати їхнім із Богданом. Ліжко, шафа, невеликий туалетний столик. На столику стояв майже порожній флакон тоніка й баночка простого крему. Поруч валявся пробник дорогої сироватки — Мар’яна якось зайшла, намастилася половиною й залишила, сказавши, що їй не підійшло.
Олеся зняла піджак і сіла на край ліжка. Утома була така щільна, ніби налила свинцю в кістки. Але найбільше боліло не тіло. Душа ніби вигоріла зсередини, вкрилася тонким шаром попелу, якого ніхто не бачив.
Двері відчинилися. Богдан увійшов уже в піжамі, з телефоном у руці. Ліг на ліжко, притулився до узголів’я й увімкнув чергове коротке відео. Кімнату заповнили чужий сміх і різкі звуки.
Коли Олеся вийшла з душу, він лише посунув ноги, звільняючи їй прохід.
— Богдане, — сказала вона, витираючи мокре волосся рушником. — Я завтра, мабуть, піду з роботи раніше.
— Угу, — він не відірвався від екрана.
— Годині о п’ятій буду вдома.
Лише тоді Богдан підвів очі.
— Так рано? Щось сталося?
— Нічого. Просто втомилася. Хочу прийти раніше й відпочити.
— Ну, приходь, — він знизав плечима й знову втупився в телефон. — Відпочинеш.
Він не сказав: «Тебе почекати до вечері?» Не спитав: «Що тобі залишити?» Не запропонував навіть попередити матір. Олеся й далі терла волосся, але її рука поступово сповільнилася й завмерла.
Вона подивилася в дзеркало. Двадцять вісім років. Ще недавно їй здавалося, що це вік сили, краси, легкості. А зараз із дзеркала на неї дивилася бліда жінка зі втомленими очима, з тонкими зморшками в кутиках, із сухим волоссям, яке втратило колишній блиск. До весілля вона любила сукні, помади, прогулянки після роботи, сміх без причини. Минуло лише три роки — і вона стала схожа на людину, яка завжди наперед перепрошує за своє існування.
І раптом думка, проста й страшна, увійшла в голову так різко, ніби хтось розчинив вікно в мороз. А що, як річ зовсім не у звичці вечеряти рано? Що, як вони просто не хочуть чекати саме на неї?
Олеся завмерла перед дзеркалом. Серце повільно, важко опустилося кудись униз, ніби до нього прив’язали холодний камінь. Якщо це правда, тоді всі ці роки вона не просто випадково приходила до залишків. Її заздалегідь не вважали частиною їхнього столу…
Уранці вона підвелася, як завжди, о пів на сьому. У ванній шуміла вода, на кухні бряжчав посуд. Коли Олеся вийшла, Мирослава Данилівна вже смажила яйця. У квартирі пахло олією й теплим хлібом.
— Доброго ранку, мамо, — сказала Олеся.
Свекруха навіть не обернулася.
— Каша в каструлі. Накладай.
Олеся підняла кришку. Рисова каша була густа, свіжа, ще парувала. Вона налила собі миску й сіла. Посередині столу стояла тарілочка з солоними огірками й кілька скибок хліба. Яєчні перед нею не було.
За кілька хвилин, позіхаючи й протираючи очі, вийшла Мар’яна.
— Мамо, мені яєчню, добре?
— Уже роблю, — відразу озвалася Мирослава Данилівна, і в її голосі з’явилася м’якість.
Невдовзі вона винесла дві тарілки. На кожній — акуратна яєчня з золотавим краєм і рідким жовтком. Одну поставила перед Мар’яною, другу — на місце Богдана. Богдан саме вийшов із ванної, сів і почав їсти, ніби так і має бути.
Олеся їла кашу з огірками. Тарілка стояла далеко, і щоразу їй доводилося тягнутися через стіл. Ніхто не присунув її ближче. Мар’яна розрізала яйце, жовток потік по білку, і вона вдоволено всміхнулася.
— Мамо, у тебе яєчня найкраще виходить.
— Їж, їж, — лагідно сказала свекруха. — Богдане, і ти їж, тобі на роботі сили потрібні.
— Мамо, увечері пельмені зробиш? — спитав Богдан, жуючи.
— Зроблю. З м’ясом і цибулею, як любиш.
Вони обговорювали вечірнє меню так спокійно, ніби за столом сиділи всі, кому це меню призначалося. В Олесі ніхто не спитав, чого хоче вона. Не тому, що забули. Радше тому, що її бажання не входило до списку важливого.
Вона доїла кашу, вимила миску й пішла перевдягатися. Вода в раковині була ледь тепла, на губах лишався присмак солоного огірка, а за спиною все ще обговорювали пельмені, м’ясо й те, скільки цибулі треба покласти, щоб Богданові сподобалося. Олеся ловила кожне слово всупереч собі. Їй було соромно за власну чутливість, але навіть звичайний сніданок перетворювався на нагадування: для одних у цьому домі вгадували бажання, іншим пропонували лише те, що не шкода поставити в спільну каструлю.
У кімнаті вона довго застібала блузку, бо пальці слухалися погано. Можна було просто зараз сказати Богданові, що ввечері вона прийде раніше, попросити попередити матір, влаштувати маленьку перевірку не нишком, а відкрито. Але вона вже знала, якою буде відповідь. «Навіщо ускладнювати? Ти прийдеш — поїси. Не прийдеш — залишать». І знову все зведеться до того, що проблема в ній, у її підозріливості, у її небажанні влитися в чужий режим.
Перед виходом вона сказала Богданові:
— Я пішла.
Він щось невиразно мугикнув, не відриваючись від телефона. Мирослава Данилівна прибирала зі столу. Мар’яна вже зачинилася в кімнаті — фарбуватися.
У ліфті Олеся лишилася сама. Дзеркальна стінка відбила її нерухоме обличчя. І бажання дізнатися правду стало майже фізичним болем. Якщо вона сьогодні справді прийде о п’ятій, що буде? Побачить звичайне готування, ще не накритий стіл, метушню перед вечерею? Чи побачить те, про що боялася думати?
Думка вп’ялася в неї, як колюча гілка. Вона розуміла, що перевірка може зруйнувати залишки самообману. Але не перевірити було вже неможливо. Невизначеність душила сильніше, ніж правда…
