Життя без прикрасНа роботі день тягнувся болісно. Олеся керувала магазином одягу: приймала товар, розв’язувала питання з покупцями, навчала нових продавчинь, стежила за викладкою. Зазвичай зміна пролітала непомітно. Сьогодні ж стрілки годинника ніби рухалися через силу. Вона ловила себе на тому, що вп’яте за пів години дивиться на циферблат.
Колега Катерина підійшла до неї між рядами з сукнями й змовницьки нахилилася:
— Чула історію? Керівниця із сусідньої філії завагітніла, а потім потай перервала вагітність. Свекруха дізналася — такий скандал влаштувала, мало всіх не рознесла.
Олеся машинально поправляла плічка.
— Чому вона так вирішила?
— Боялася, що робота постраждає. А свекруха онуків вимагала, підганяла. От і вийшло. Я тобі скажу, жінці без власної опори не можна. Заміж вийшла — і вже ніби не собі належиш.
Олеся нічого не відповіла. Фраза осіла всередині важким відлунням. Заміж вийшла — і вже не собі. У домі Богдана вона справді поступово перестала бути Олесею. Вона стала «дружиною Богдана», «тією, що пізно приходить», «тією, що здає гроші», «тією, що сама розігріє». Будь-яким зручним означенням — тільки не живою людиною.
Близько третьої вона зайшла до регіональної керівниці.
— Я сьогодні погано почуваюся. Можна піти раніше? У магазині все організовано, Катерина з дівчатами впорається.
Жінка уважно подивилася на її бліде обличчя.
— Іди. Вигляд у тебе справді неважливий. Відпочинь.
— Дякую.
У підсобці, перевдягаючись, Олеся відчула, що долоні вологі. Її трусило не від хвороби. Від очікування. Вона боялася побачити підтвердження своїм підозрам. І так само сильно боялася не побачити — тоді довелося б визнати, що вона сама себе накрутила, що ображається через дурниці, що справді дріб’язкова.
О четвертій вона вийшла з магазину. Низьке сонце фарбувало вулиці в теплий жовтуватий колір. Повітря було прозоре, прохолодне; люди поспішали у своїх справах, не підозрюючи, що для однієї жінки звичайна дорога додому перетворилася майже на дорогу до суду. Олеся йшла до зупинки й відчувала, як під тонкою тканиною блузки часто б’ється серце. Те, що вона збиралася зробити, виглядало смішно збоку: прийти додому раніше й подивитися на вечерю. Але для неї це було важливіше за будь-яку гучну сварку.
В автобусі було майже порожньо. Олеся сіла біля вікна й дістала телефон. У листуванні з Богданом останнє повідомлення було вчорашнє: вона питала, чи прийде він вечеряти, він відповів коротко: «Так». Вище — такі самі скупі обміни. Вона питає, уточнює, нагадує. Він відповідає одним-двома словами, як на службові запити.
Вона відкрила сімейний чат із бадьорою назвою «Наші рідні». Там були свекри, Богдан, Мар’яна і вона. Учора вдень Мирослава Данилівна надіслала фотографію обіду: суп, м’ясо, риба, овочі. Мар’яна написала: «Мамо, як апетитно!» Богдан додав: «Слинки потекли». Степан Кирилович поставив значок схвалення.
Олеся дивилася на світлину й думала, що ввечері їй дісталася присохла каша. Тоді вона теж нічого не написала. Мовчання давно стало її найзвичнішою відповіддю.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.