На роботі день тягнувся болісно. Олеся керувала магазином одягу: приймала товар, розв’язувала питання з покупцями, навчала нових продавчинь, стежила за викладкою. Зазвичай зміна пролітала непомітно. Сьогодні ж стрілки годинника ніби рухалися через силу. Вона ловила себе на тому, що вп’яте за пів години дивиться на циферблат.
Колега Катерина підійшла до неї між рядами з сукнями й змовницьки нахилилася:
— Чула історію? Керівниця із сусідньої філії завагітніла, а потім потай перервала вагітність. Свекруха дізналася — такий скандал влаштувала, мало всіх не рознесла.
Олеся машинально поправляла плічка.
— Чому вона так вирішила?
— Боялася, що робота постраждає. А свекруха онуків вимагала, підганяла. От і вийшло. Я тобі скажу, жінці без власної опори не можна. Заміж вийшла — і вже ніби не собі належиш.
Олеся нічого не відповіла. Фраза осіла всередині важким відлунням. Заміж вийшла — і вже не собі. У домі Богдана вона справді поступово перестала бути Олесею. Вона стала «дружиною Богдана», «тією, що пізно приходить», «тією, що здає гроші», «тією, що сама розігріє». Будь-яким зручним означенням — тільки не живою людиною.
Близько третьої вона зайшла до регіональної керівниці.
— Я сьогодні погано почуваюся. Можна піти раніше? У магазині все організовано, Катерина з дівчатами впорається.
Жінка уважно подивилася на її бліде обличчя.
— Іди. Вигляд у тебе справді неважливий. Відпочинь.
— Дякую.
У підсобці, перевдягаючись, Олеся відчула, що долоні вологі. Її трусило не від хвороби. Від очікування. Вона боялася побачити підтвердження своїм підозрам. І так само сильно боялася не побачити — тоді довелося б визнати, що вона сама себе накрутила, що ображається через дурниці, що справді дріб’язкова.
О четвертій вона вийшла з магазину. Низьке сонце фарбувало вулиці в теплий жовтуватий колір. Повітря було прозоре, прохолодне; люди поспішали у своїх справах, не підозрюючи, що для однієї жінки звичайна дорога додому перетворилася майже на дорогу до суду. Олеся йшла до зупинки й відчувала, як під тонкою тканиною блузки часто б’ється серце. Те, що вона збиралася зробити, виглядало смішно збоку: прийти додому раніше й подивитися на вечерю. Але для неї це було важливіше за будь-яку гучну сварку.
В автобусі було майже порожньо. Олеся сіла біля вікна й дістала телефон. У листуванні з Богданом останнє повідомлення було вчорашнє: вона питала, чи прийде він вечеряти, він відповів коротко: «Так». Вище — такі самі скупі обміни. Вона питає, уточнює, нагадує. Він відповідає одним-двома словами, як на службові запити.
Вона відкрила сімейний чат із бадьорою назвою «Наші рідні». Там були свекри, Богдан, Мар’яна і вона. Учора вдень Мирослава Данилівна надіслала фотографію обіду: суп, м’ясо, риба, овочі. Мар’яна написала: «Мамо, як апетитно!» Богдан додав: «Слинки потекли». Степан Кирилович поставив значок схвалення.
Олеся дивилася на світлину й думала, що ввечері їй дісталася присохла каша. Тоді вона теж нічого не написала. Мовчання давно стало її найзвичнішою відповіддю.
Їй раптом захотілося набрати в чат просту фразу: «А мені що залишиться?» Подивитися, як відреагують. Чи стане комусь ніяково, чи відповість Богдан, чи пояснить Мирослава Данилівна, чому на фотографії їжа завжди є, а до вечора для неї лишається тільки порожній посуд. Але палець так і не торкнувся клавіатури. Три роки мовчання не можна було зруйнувати одним повідомленням у сімейному чаті. Сьогодні їй потрібне було не листування, а власні очі…
