Він видихнув, але вона підняла долоню.
— У мене є умови. Перше: ми переїжджаємо. Знімаємо окрему квартиру. Мені потрібен свій простір, наш дім, де я не буду чужою за столом.
Богдан напружився, але кивнув.
— Добре. Почну шукати варіанти.
— Друге: фінансова незалежність. Моя зарплата — моя. Твоя — твоя. Спільні витрати ділимо, але більше ніхто не розпоряджається моїми грошима замість мене.
— Добре.
— Третє. Якщо твоя мама чи сестра знову виявлять до мене неповагу, ти не мовчиш. Не йдеш на балкон. Не робиш вигляд, що не помітив. Ти стаєш поруч зі мною.
— Обіцяю.
— Не словами обіцяй, — тихо сказала Олеся. — Я надто довго чула «потім», «попрошу», «якось». Тепер для мене значення мають тільки дії.
— Розумію, — відповів він, і цього разу не став сперечатися.
— І останнє. Мені потрібен час. Серце холонуло не за один вечір. Воно не зігріється від однієї промови й однієї баночки крему.
Богдан хотів узяти її за руку, але Олеся трохи відсторонилася. Він зрозумів і опустив долоню.
— Я чекатиму. І доводитиму.
— Я дивитимуся на вчинки. Якщо знову розчаруєш — я піду.
— Не розчарую, — сказав він надто швидко, майже розпачливо.
Олеся не відповіла. Обіцянки були легкими. Далі мали говорити дні…
Вечір минув дивно. Мирослава Данилівна справді зварила курячий суп і накрила на стіл. Цього разу приборів було шість. Олеся помітила це відразу, хоча не подала виду. Її комплект відрізнявся від решти — новий, блискучий, ніби куплений спеціально.
— Твої старі кудись поділися, — ніяково сказала свекруха, ставлячи перед нею ложку. — Я взяла нові.
— Дякую.
Степан Кирилович за столом мовчав, але раптом поклав Олесі в тарілку шматок м’яса. Рух вийшов грубуватий, незвичний, ніби він не знав, як це робиться, але все ж зробив. Богдан підливав їй суп, підкладав хліб, питав, чи не треба ще. Надто старанно, майже винувато.
Олеся їла повільно. Суп був простий, без розкоші, але гарячий. І все одно вона не дозволяла собі розчулитися. Один вечір не перекреслює три роки. Один комплект приборів не скасовує тисячі вечорів, коли для неї не знаходилося місця. Але це могло бути початком, якщо за ним підуть не слова, а вчинки.
За столом було незвично тихо. Мар’яна, яка повернулася додому після сварки, сиділа напружено і вперше не вимагала особливої страви. Мирослава Данилівна стежила за обличчям сина і, здається, боялася сказати зайве. Степан Кирилович їв мовчки, але більше не займав собою весь простір. Олеся не відчувала перемоги. Їй не хотілося, щоб вони принижувалися чи боялися. Їй хотілося простого: щоб її бачили без потреби влаштовувати перевірку, їхати на два тижні й ставити шлюб на край.
Після вечері Богдан сам пішов мити посуд. Мирослава Данилівна відкрила рота, ніби хотіла заперечити, але Степан Кирилович тихо сказав їй щось, і вона промовчала.
Олеся повернулася до спальні й сіла біля вікна. Телефон задзвонив майже відразу. Мама.
— Доїхала? Як ти?
— Доїхала. Ми поговорили. Богдан вибачився. Сказав, що змінюватиметься. Я дала йому останній шанс.
Євгенія Ярославівна помовчала.
— Ти впевнена?
— Ні. Але я хочу спробувати не заради нього, а заради себе. Щоб потім знати: я зробила все чесно. Якщо не вийде — піду без жалю.
— Добре, — тихо сказала мама. — Я підтримаю будь-яке твоє рішення. Тільки пам’ятай: люби себе першою. Твої почуття важливі.
— Я пам’ятаю.
Олеся поклала телефон і ще кілька секунд тримала його в долоні. Голос мами ніби лишився поруч — теплий, тривожний, не тиснучий. Цей голос нагадував їй про головне: шанс Богданові не повинен знову перетворитися на відмову від себе…
