Коли дзвінок закінчився, до кімнати зайшов Богдан із телефоном у руках.
— Я вже подивився кілька квартир. Ось, глянь. Яка тобі більше подобається?
Олеся взяла телефон. На екрані були оголошення: невеликі кухні, світлі кімнати, чужі вікна. Можливе нове життя. Може, справжнє. Може, тимчасова ілюзія. Вона вже не поспішала вірити. Але більше й не боялася дивитися вперед.
Пізно ввечері, коли в квартирі стихли голоси, Олеся лягла поруч із Богданом. Він заснув тривожно, з насупленими бровами. Вона подивилася на нього й обережно розгладила складку на його чолі. Не як знак прощення. Радше як тихе визнання: вона готова подивитися, чи зможе він стати іншим…
