Що далі просувалася команда, то важчим ставало очікування. Навіть ліс довкола ніби завмер разом з усіма, хто зібрався. Нарешті отвір розширили настільки, щоб кілька рятувальників змогли проникнути всередину.
Минув ще деякий час, і з глибини долинув голос — слабкий, уривчастий, але безсумнівно людський. Потім на поверхню вивели першого вцілілого. Слідом з’явився другий, потім третій. Один за одним із розлому виходили виснажені дорослі люди, які мружилися від незвичного денного світла й не могли повірити, що багаторічний полон закінчився.
Декому була потрібна підтримка, інші беззвучно плакали. Були й ті, хто, опинившись назовні, опускався навколішки й торкався долонями трави, ніби перевіряючи, чи існує вона насправді. Навіть досвідченим рятувальникам було важко приховувати почуття.
Медики вкривали звільнених, давали їм воду, перевіряли дихання й пульс. Неподалік чекали родичі тих школярів, яких колись провели на звичайну прогулянку. До цього дня дожили не всі, але ті, хто приїхав, зустрічали повернених як людей, яких уже не сподівалися побачити.
Радість змішалася з гіркотою. За тридцять п’ять років учні стали дорослими, їхні батьки постаріли, а брати й сестри встигли посивіти. Вони обіймалися обережно й ніяково, упізнаючи рідні риси в змінених обличчях. Їм хотілося водночас говорити про все й мовчати, бо жодна фраза не могла вмістити таку довгу розлуку. Разом зі щастям повернення кожен відчував тягар утрачених років, нездійснених розмов і життя, що минуло нарізно.
Звістка про знайдений клас приголомшила все місто. Люди збиралися біля школи, лікарні й оточеної ділянки лісу. Журналісти домагалися подробиць, однак вхід до підземної системи закрили для сторонніх. Слідчі й дослідники почали вивчати печеру, намагаючись зрозуміти, чому така велика група десятиліттями залишалася недосяжною для пошуків.
Ясних пояснень майже не з’явилося, зате запитань ставало дедалі більше…
