Тим часом звільнені повільно відновлювалися. Їх лікували, розпитували про пережите й допомагали освоюватися у світі, який за роки їхньої відсутності змінився до невпізнання. На декого й досі чекала родина, хоч рідні постаріли й дуже змінилися. Для інших повернення оберталося новим болем: близькі померли, виїхали або давно зникли з їхнього життя.
Соломія довго не могла змусити себе пройти вулицями, знайомими з дитинства. Коли вона нарешті вийшла з лікарні, колишнє місто здалося чужим. Будинок, у якому вона росла, тепер належав незнайомим людям. Батьків уже не було, школа виглядала інакше, дерева встигли вирости високо, а серед перехожих не траплялося знайомих облич.
Усі роки під землею спогади про дім допомагали їй не здатися. Вона берегла їх як доказ того, що колишнє життя існувало й чекає на неї нагорі. Тепер минуле було перед очима, але доторкнутися до нього було неможливо.
Стоячи навпроти колишнього дому, Соломія остаточно зрозуміла: їй вдалося вийти з печери, однак повернутися в той день, коли ліс забрав її разом із класом, уже неможливо…
Свобода не знищила болю й не повернула втрачених десятиліть. Вона стала початком іншого життя — серед людей, які давно оплакали зниклих дітей, і у світі, що встиг піти далеко вперед. Тепер треба було вчитися жити в ньому, приймаючи водночас радість порятунку й тягар непоправних втрат. Для Соломії кожен прожитий унизу день був частиною безкінечної темряви, тоді як нагорі складалися чужі долі, старіли батьки й змінювалося місто.
Але тепер над нею знову простягалося небо. Вона виконала обіцянку, заради якої повзла осипним тунелем, ішла крізь ліс і підводилася після кожного падіння. Ті, хто стільки років залишався поруч із нею під землею, теж вийшли до світла й уперше за тридцять п’ять років побачили небо.
