Машина не рушила.
Віктор дивився на неї, відчуваючи, як усередині все стискається.
Людина завела мотор і не їде. Отже, отримала дзвінок. Повідомлення. Сигнал. Отже, щось зрозуміла.
Віктор повернувся до Марини:
— Дзвони Ларіонову. Скажи, Савельєв у дворі. Здається, насторожився.
Марина схопила телефон.
Віктор узяв куртку й вийшов із квартири.
У той момент він не думав. Просто йшов. Сходами вниз, через двері під’їзду, у двір. Холодне повітря вдарило в обличчя.
Машина Савельєва стояла з увімкненим двигуном. Білий вихлоп піднімався в холодному ранковому повітрі.
Віктор підійшов і постукав у скло.
Савельєв опустив вікно.
Його обличчя залишалося майже звичайним: спокійним, трохи настороженим, як у людини, яку без причини зупинили у дворі.
Але очі були іншими.
У них більше не було звичної сусідської порожнечі. У них швидко працював холодний розрахунок.
Віктор сказав рівно:
— Треба поговорити.
— Про що? — спитав Савельєв.
— Про Дар’ю. Про щоденник, який я знайшов. Про записи в ньому. Докладні. З датами. Про тебе. Про під’їзд. Про школу в чужому районі. Про кофту у твоїй машині.
Щось здригнулося в обличчі Савельєва. Ледь помітно, як брижі від маленького каменя на воді.
Потім обличчя знову вирівнялося.
Він сказав, що не розуміє, про що мова. Що він лише сусід. Що двадцять років тому вже все розповів і більше додати нічого.
Віктор дивився на нього й думав про листівки. Про збори мешканців. Про короткі ранкові кивки.
Про людину, яка, можливо, двадцять років дивилася йому в очі й жодного разу не здригнулася.
— Зараз на твоїй дачі працюють люди зі слідства, — сказав Віктор.
Савельєв не відповів одразу.
Кілька секунд сидів нерухомо. Потім його права рука повільно потяглася до важеля передач.
Віктор не відступив.
Він розумів, що це нерозумно. Машина заведена. Людина може рвонути з місця, може зробити що завгодно. Але ноги ніби перестали слухатися розуму.
Савельєв прибрав руку з важеля.
Подивився кудись повз Віктора.
Потім заговорив тихо, майже спокійно — так говорять люди, які відчувають, як простір навколо них починає змикатися.
Він сказав, що Дар’я сама з ним розмовляла. Сама усміхалася. Сама виявляла інтерес. Вона була дорослою. Сама обирала, з ким спілкуватися. Він нічого їй не нав’язував.
Віктор слухав і не перебивав.
Не тому, що вірив. А тому, що будь-яка відповідь зараз тільки забруднила б повітря ще сильніше.
Коли Савельєв замовк, Віктор спитав:
— Тоді чому ти мовчав двадцять років? Чому не прийшов до слідчого? Чому нічого не сказав, якщо міг допомогти її знайти? Звідки в твоєму мовчанні стільки років?
Савельєв дивився на кермо.
Віктор сказав, що Дар’я боялася його. Що писала про це. Що йшла пішки сходами, аби тільки не опинитися з ним у ліфті. Що це не чутки й не здогади, а її власні слова, написані рукою дівчини за кілька днів до зникнення.
Савельєв не відповів.
Десь за будинком почувся звук моторів. Спочатку глухий, далекий, потім ближчий.
Віктор упізнав його раніше, ніж побачив машини: так у двір заїжджають службові автомобілі.
За кілька секунд з-за рогу виїхали дві машини й зупинилися біля в’їзду.
Савельєв побачив їх у дзеркалі заднього виду.
Його плечі повільно опустилися. Не від полегшення. Від того важкого розуміння, яке приходить, коли шляху назад уже немає.
Із першої машини вийшли двоє співробітників і молодий слідчий у цивільному, з текою під пахвою. Ларіонов приїхав із ними, але тримався трохи осторонь — не попереду процесуальної групи, а поруч, як людина, що довела версію до цієї точки й тепер поступилася місцем тим, хто працює за законом.
Вони підійшли до машини.
Молодий слідчий першим назвав Савельєва на ім’я та по батькові, зажадав вийти з автомобіля й пройти з ними для подальших слідчих дій.
Ларіонов підійшов лише після цього. Коротко подивився на Віктора й сказав:
— На ділянці знайшли речі, які неможливо пояснити випадковістю. Особисті предмети, документи, фотографії. Усе зберігалося під підлогою старого садового будиночка, у дерев’яному ящику, замкненому на два замки.
Савельєв слухав, не підводячи очей від керма.
Потім заглушив двигун, вийняв ключі й відчинив дверцята.
Віктор стояв за кілька кроків і дивився, як його сусіда з другого поверху виводять із машини. Сутулий, мовчазний, цілком звичайний зовні чоловік ішов до службового автомобіля й жодного разу не озирнувся.
Марина з’явилася поруч. Віктор не чув, як вона вийшла з під’їзду.
Вона стала трохи позаду й мовчки дивилася. Її рука знайшла його руку — не міцно, не судомно, просто торкнулася й залишилася.
Коли машини поїхали, двір знову став тихим.
Сусіди ще стояли біля вікон, але вже починали відходити від шибок. Звичайний двір повертався до звичайного вигляду, і від цього те, що сталося, здавалося ще страшнішим.
Ларіонов підійшов до них і сказав, що на ділянці знайшли не лише речі.
Під підлогою будиночка виявили місце, де, судячи з усього, щось було заховане в землі. Зараз там працюють криміналісти. Точних висновків до вечора не буде.
Але це вже не припущення.
Віктор кивнув. Голос повернувся не відразу.
Потім він тихо спитав:
