— Це Дар’я?
Ларіонов подивився на нього й відповів чесно:
— Найімовірніше, так.
Результати експертизи надійшли через дев’ять днів.
Віктор дізнався про це не від молодого слідчого. Подзвонив Ларіонов. Рано-вранці, ще до сьомої.
Голос у нього був таким, яким буває голос людини, що не спала всю ніч і знає: зараз вона скаже те, що остаточно змінить життя інших людей.
Він попросив приїхати.
Не пояснив навіщо.
І з цього прохання Віктор усе зрозумів.
Вони поїхали разом із Мариною. Вона зібралася мовчки, швидко, без зайвих рухів. У машині не розмовляли.
За вікном був той самий сірий жовтень, що й дев’ять днів тому, і двадцять років тому. Їхнє місто не змінювало своїх жовтнів.
Ларіонов зустрів їх біля дверей і провів на кухню.
Поруч із ним сидів молодий слідчий у цивільному — той самий, що приїжджав у двір. Його звали Олексій Віталійович. Він дивився на Віктора й Марину з виразом людини, чия робота вимагає вимовляти речі, які неможливо вимовити м’яко.
Він сказав:
— Під підлогою садового будиночка були виявлені кісткові останки. Експертиза ДНК підтвердила: це Дар’я Соколова.
Марина не заплакала одразу.
Вона сиділа дуже рівно й дивилася на слідчого, ніби чекала, що він додасть щось, що змінить сенс сказаного.
Але він нічого не додав.
Віктор узяв її за руку.
Вона стиснула його долоню так сильно, що стало боляче. І він був вдячний цьому болю — він був конкретний, справжній, за нього можна було триматися.
Слідчий продовжив.
Окрім останків, на ділянці знайшли особисті речі Дар’ї: шкільний щоденник за сьомий клас, срібний ланцюжок із кулоном у вигляді рибки, який батьки шукали одразу після зникнення, і старий фотоальбом зі світлинами, яких ніхто з родини ніколи не бачив.
Світлини були зроблені без відома Дар’ї. На вулиці. Біля під’їзду. На шкільному подвір’ї.
На деяких знімках вона дивилася в об’єктив, навіть не розуміючи, що її знімають.
Віктор слухав і дивився в стіл.
Потім Олексій Віталійович сказав те, що Віктор водночас чекав і боявся почути.
Серед документів у дерев’яному ящику був лист. Дві сторінки, написані від руки. Датований 7 вересня 1998 року — днем зникнення Дар’ї.
Повністю зміст слідство поки що розкрити не може: це матеріал справи. Але головне він сказав.
У листі Савельєв описував те, що сталося того дня.
Це було не зізнання у звичному юридичному сенсі. Радше внутрішній монолог людини, яка писала для себе й не збиралася нікому показувати.
Марина тихо спитала:
— Він сам написав? Не хтось інший?
Слідчий підтвердив.
Почерк встановлено. Це Савельєв.
Віктор подумав: ця людина двадцять років зберігала лист, написаний у день убивства. Зберігала під підлогою дачного будиночка, за двома замками, які сам же вибирав у господарському магазині.
Не знищив.
Не спалив.
Зберігав так, як зберігають річ, із якою не можуть розлучитися, навіть якщо вона колись погубить.
Потім заговорив Ларіонов.
Він говорив обережно, добираючи слова, як вибирають кроки на тонкій кризі.
Сказав, що мусить повідомити ще дещо. Технічно це вже не змінює хід справи, але важливо для них особисто.
Криміналістична експертиза рукописних матеріалів встановила: анонімну записку, що надійшла у відділок у вересні 1998-го і вказувала на Павла Ємельянова, написав Савельєв.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як за стіною працює холодильник.
Віктор перепитав. Йому треба було впевнитися, що він правильно зрозумів.
Ларіонов повторив…
