Та сама записка, яка спрямувала слідство на Павла й утримувала його там майже рік, була написана рукою Савельєва.
Через два тижні після вбивства Дар’ї.
Як він передав її у відділок — приніс сам чи кинув у поштову скриньку, — невідомо. Але почерк збігся. Експертиза не залишила сумнівів.
Віктор сидів і дивився на Ларіонова.
Тепер картина складалася повністю.
Савельєв убив Дар’ю. Сховав її на дачі. Повернувся додому.
Через два тижні написав записку й спокійно спрямував слідство на іншу людину. На хлопця, якого й без того було легко підозрювати.
Потім ходив на збори мешканців. Клеїв листівки. Вітався вранці.
Двадцять років.
Марина встала. Зробила це спокійно: підвелася, поправила куртку й сказала слідчому, що хоче забрати особисті речі доньки, щойно експертиза їх звільнить.
Насамперед — ланцюжок із рибкою.
Слідчий кивнув і щось записав.
Від Ларіонова вони вийшли близько полудня.
На вулиці було сіро й холодно. Мокре листя лежало на тротуарі слизьким шаром. Віктор ішов поруч із Мариною, не тримав її під руку — просто плече до плеча. І цього було досить.
Біля машини Марина зупинилася, дістала телефон і набрала номер.
Віктор не відразу зрозумів, кому вона дзвонить. Потім почув голос у слухавці й упізнав.
Ольга Романенко відповіла після другого гудка.
Марина сказала коротко:
— Олю, ми знайшли Дашу.
Голос її не зламався. Тільки став трохи тихішим.
Потім вона слухала, що говорила Ольга, і кивала, хоча та не могла цього бачити.
Віктор дивився на дружину й думав, що їхня донька двадцять років лежала в промерзлій землі за північним селищем, лише за кілька кілометрів від дому, де виросла.
Увесь цей час вона була поруч.
Тепер вони зможуть забрати її додому. Не в ту квартиру, з якої вона пішла 7 вересня, а в місце, де вона нарешті буде в спокої.
Де можна буде прийти, стояти мовчки — і це вже буде не порожнеча, а щось справжнє.
Марина закінчила розмову й сховала телефон.
— Оля приїде сьогодні ввечері, — сказала вона. — Хоче бути з нами.
Віктор кивнув…
