Життя без прикрасВони сіли в машину. Він завів двигун, але не рушив одразу. Сидів і дивився перед собою: на сіру вулицю, мокрі тополі, небо, яке, як завжди в жовтні, нічого доброго не обіцяло.
Марина мовчала поруч.
Потім Віктор подумав про Павла Ємельянова.
Про людину, яка двадцять років жила в цьому ж місті з чужою підозрою на плечах. Мовчки. Без скарг. Ростила дітей, ходила на роботу. Відчинила двері на сходовому майданчику й говорила чесно, не намагаючись виглядати кращою.
І сказала наостанок: двадцять років із відчуттям, що все місто вважає тебе винним, — і легше не стає.
Савельєв кількома рядками на аркуші знищив два життя.
Дар’їне — буквально.
Павлове — інакше, але теж по-справжньому.
Віктор рушив машину.
Удома він пройшов до кімнати, відчинив шухляду письмового столу й дістав зошит у темно-синій обкладинці.
Потримав його в руках.
Потертий кут. Пожовклі сторінки. Почерк із нахилом ліворуч.
Цей зошит пролежав у темряві двадцять років і зрештою сказав усе, що мав сказати.
Дар’я писала його для себе? Чи все-таки для нього, ніби знала, що одного дня він знайде?
Віктор не знав відповіді.
Мабуть, уже ніколи не дізнається.
Він сховав щоденник назад у шухляду й зачинив її.
За вікном місто жило своїм звичайним життям. Вікно на другому поверсі навпроти не світилося.
Уперше за двадцять років воно було темним не тому, що господар ліг спати, а тому, що господар більше не повернеться.
Тепер це був просто темний прямокутник у стіні звичайного панельного будинку, яких у цьому місті сотні.
Віктор довго дивився на нього.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.