Вона тримала чашку й говорила спокійно. Не відводила погляду. Просто нарешті діставала назовні те, що надто довго носила сама.
Він не дорікнув їй.
Навіть думки такої не виникло.
Бо сам мав такі самі спогади. Десятки ночей, коли він перебира́в те літо по днях і питав себе, чи не пропустив чогось. Вони обоє бачили тривожні ознаки, яким можна було знайти безпечне пояснення.
І обоє вибрали безпечне.
Так улаштована людина: поки можна повірити в нешкідливе, вона вірить.
Марина спитала, чи зможе Ларіонов щось зробити.
Віктор чесно сказав, що не знає. Справа стара. Система повільна. Доказів поки мало.
Але Ларіонов не з тих, хто бере незакриту історію й кидає на півдорозі. Віктор був певен: ця справа сиділа в ньому всі ці роки.
Марина кивнула.
Вони просиділи так до вечора. Трохи говорили про Ольгу, про її слова, про те, що Дар’я боялася бути тягарем. Марина сказала, що впізнає це: Дар’я з дитинства брала на себе більше, ніж треба, і майже ніколи не просила допомоги першою.
Віктор слухав і думав: двадцять років він жив поруч із жінкою, яка знала їхню доньку інакше, ніж він. Не краще. Не гірше. Просто інакше.
І, можливо, їм треба було говорити про це раніше.
Набагато раніше.
О пів на дев’яту Ларіонов подзвонив знову. Голос у нього був уже не обережний, а зібраний і діловий.
Він сказав, що чинний слідчий отримав погодження на попередній огляд ділянки. Не повноцінний обшук, а виїзд із фіксацією й перевіркою території, поки Савельєв буде не вдома.
Якщо на місці знайдуть хоч щось, що тягне на речовий слід, усе піде офіційно.
Віктор спитав, чи може поїхати.
Ларіонов помовчав секунду.
Потім відповів:
— Ні. Це не обговорюється.
Вони домовилися: Ларіонов подзвонить одразу, щойно буде результат.
Віктор прибрав телефон і подивився на щоденник, що лежав на дивані. Темно-синя обкладинка. Потертий кут.
Він узяв зошит і акуратно сховав у шухляду письмового столу. Так ховають річ, яку треба не просто зберегти, а пережити разом із нею ще одну ніч.
Потім вийшов у коридор і зупинився навпроти дзеркала.
На нього дивився втомлений чоловік за п’ятдесят, із темними колами під очима й обличчям людини, яка чекає вироку, не знаючи, з якого боку він пролунає.
За стіною Марина тихо говорила телефоном. Можливо, із сестрою. Можливо, з подругою. Віктор не став дослухатися.
Він повернувся до кімнати, ліг на диван і втупився в стелю.
За вікном було тихо. Вікно Савельєва на другому поверсі світилося, як світилося майже щовечора: жовтим, рівним, цілком звичайним світлом.
До ранку мало стати ясно, туди чи не туди вони йшли весь цей час.
Віктор майже не спав. Лежав у темряві й слухав дихання Марини поруч. Вона теж не спала — він відчував це з того, як надто нерухомо вона лежала.
Вони не розмовляли.
Просто чекали ранку. Кожен по-своєму.
О шостій Віктор встав, одягнувся й вийшов на кухню. За вікном було темно й сиро. Жовтневий світанок у їхньому місті починався пізно й неохоче, ніби й сам не хотів наставати.
Він зварив каву, випив стоячи біля плити й дивився у вікно.
Двір був порожній.
Вікно Савельєва не світилося.
Віктор подумав, що ця людина, найімовірніше, спить спокійно. Що він спав спокійно двадцять років.
Думка виявилася настільки нестерпною, що він поставив чашку на плиту й вийшов із кухні, поки не зробив чогось, за що потім довелося б відповідати.
Ларіонов подзвонив о пів на дев’яту.
Сказав коротко:
— Вони вже на ділянці. Старий будиночок, зачинений на два замки. Зараз заходять усередину. Чекайте.
Віктор сидів за кухонним столом і дивився на телефон. Марина стояла біля вікна спиною до нього.
Вони мовчали.
Час тягнувся густо й холодно, ніби рухався крізь в’язку воду.
О десятій хвилині на одинадцяту у дворі грюкнули двері під’їзду.
Віктор подивився у вікно.
Це був Савельєв.
Він вийшов у робочій куртці, із сумкою через плече. Ішов до машини звичайним неквапливим кроком людини, в якої попереду найпростіший день. Відчинив автомобіль, кинув сумку на заднє сидіння. Дістав телефон і втупився в екран.
Віктор дивився крізь скло й думав: ось він.
Двадцять років.
Те саме обличчя. Ті самі рухи. Та сама трохи сутула хода.
Сусід.
Савельєв раптом підвів голову від телефону. Подивився на вікна під’їзду, потім на двір, на машини, на порожній дитячий майданчик.
Щось у його позі змінилося. Ледь помітно, але Віктор уловив. Плечі напружилися. Рухи стали зібраними.
Він швидко сховав телефон у кишеню й сів за кермо.
Двигун завівся…
