Увечері, коли Данило й Павло Миронович засинали, я інколи телефонувала Софії. Ми познайомилися ще під час навчання: вона готувалася стати фахівчинею з корекції розвитку, я — логопедом, а практику проходили разом. Софія ніколи не жаліла мене показово. Вона слухала, думала й говорила прямо, навіть якщо відповідь було неприємно чути.
— Ти давно не дзвонила, — починала вона. — Як ти насправді?
— Нормально. Трохи втомилася.
— «Нормально» і «трохи» — два зручні слова, за якими ти ховаєш усе інше.
Я сміялася, а потім поступово розповідала правду: Богдан дедалі частіше затримується, дедалі рідше питає про мій день, а я не можу згадати, коли востаннє робила щось тільки для себе. Софія вислуховувала й радила піти.
— У нас дитина, — заперечувала я.
— Дитина — причина бути добрими батьками. Але це не обов’язок жити поруч із чоловіком, який перестав тебе помічати.
— Він помічає. Просто зараз усім важко.
Після цих слів Софія зазвичай ненадовго замовкала.
— Оксано, ти не перебільшуєш того, що відбувається. Ти, навпаки, применшуєш це, щоб зуміти залишитися.
Відповіді в мене не знаходилося. Після розмови я сиділа в темній кухні, поки чай не вистигав, а тоді поверталася до спальні й лягала поруч із людиною, від якої з кожним місяцем ставала дедалі дальшою.
Софія мала рацію, але прийняти це означало б зруйнувати систему, на якій тримався кожен мій день. Якщо перестати казати собі, що Богдан просто втомився, довелося б спитати, чому втомлююся я і все одно лишаюся поруч з усіма. Якщо визнати його байдужість, довелося б вирішувати, куди йти з дитиною і хворим свекром. Тому я зменшувала факти до зручного розміру, складала їх у дальній куток свідомості й називала терпінням те, що дедалі більше скидалося на страх перед змінами.
Планшет тим часом дедалі сильніше змінював життя Павла Мироновича. Він вчився набирати повідомлення, читав новини, просив перевірити погоду, знаходив статті про відновлення. Швидкість лишалася невеликою, але щотижня пальці рухалися трохи впевненіше. Я сприймала це як беззаперечний успіх.
Дивності помітила не відразу. Якось зайшла без стуку, бо в коридорі шумів Данило і я вирішила, що свекор однаково мене почув. Павло Миронович квапливо закрив відкрите вікно на екрані. Наскільки дозволяла рука, рух був майже різким. Коли він підвів голову, обличчя вже стало незворушним — навіть надто.
Я поставила таблетки й зробила вигляд, що нічого не побачила. За кілька днів сталося те саме. Цього разу мені здалося, що на екрані було листування: короткі рядки, поле для відповіді, значки вкладень. Із синами він спілкувався при мені, тож співрозмовником був хтось інший.
Питати я не стала. Хвороба не забирає в дорослої людини права на особисте листування. Однак думка про сховане вікно поверталася знову й знову. Хто міг терпляче чекати на його відповіді, на які йшли години? Навіщо Павло Миронович приховував ці розмови саме від мене?
Одного разу він помітив мій мимовільний погляд і ніби вибачився самими очима. Не злякався й не розсердився — попросив потерпіти. Я прочитала в цьому виразі: «Не хочу тривожити тебе раніше часу». Саме тому промовчала. Між нами вже існувала довіра, яка не потребувала перевірки чужого екрана.
Пізніше я зрозуміла: поки сини обговорювали його квартири, Павло Миронович по одній літері прокладав власний шлях до рішення. Він нікому не погрожував, не сперечався й не просив поваги. Він просто збирав сили, документи й слова, щоб одного дня відповісти всім одразу…
