Навесні приїхали Остап із Мар’яною. Вони навідували батька приблизно раз на пів року, заздалегідь обираючи зручний для себе час. Мар’яна зайшла в довгому пальті, окинула передпокій швидким оцінювальним поглядом і принесла до кімнати яскравий букет у шарудливій плівці.
— Татусю, як ти? — промовила вона з усмішкою, не чекаючи відповіді.
Одразу після цього дістала телефон, зробила знімок біля крісла, поправила волосся й сфотографувалася ще раз. У коридорі вона тихо зауважила мені, що в кімнаті важкий запах і варто було б частіше відчиняти вікно. Я провітрювала щоранку, міняла білизну й стежила за чистотою. Але в приміщеннях, де роками живе тяжко хвора людина, однаково лишається особливий запах ліків і слабкості. Пояснювати це Мар’яні я не стала.
Остап провів із батьком близько сорока хвилин. Спершу розповідав про будівельні об’єкти, дозволи й ділові проблеми. Павло Миронович слухав мовчки. Потім голос старшого сина став м’якшим і довірливішим.
— Тату, квартира в старому районі порожня. Ти туди вже навряд чи повернешся. Може, переоформимо її на мене? Я здаватиму, буде дохід. Або продамо, якщо ти вирішиш, що так краще.
Свекор не потягнувся до планшета. Він повільно повернув голову до стіни. У цьому русі було настільки ясне «ні», що додаткових пояснень не потрібно було.
Остап зачекав, підвівся й кинув:
— Гаразд. Одужуй.
У коридорі він спитав у мене, чи все батько розуміє і чи здатен узагалі тверезо міркувати. Я відповіла, що розум Павла Мироновича не постраждав. Остап назвав його поведінку дивною й пішов збиратися. Мар’яна на прощання запропонувала допомогу з доглядом. Почувши, що я даю собі раду, вона кивнула з неприхованим полегшенням.
Тарас приїздив частіше, зазвичай без Лариси. На кухні він пив чай і розповідав про несправедливого начальника, зламану машину, галасливих сусідів. Скаржитися він умів легко, із самоіронією, тож за інших обставин міг би бути приємним співрозмовником. Але майже кожен його візит закінчувався проханням.
Якось він повернувся з батькової кімнати й ніяково потер долоні.
— Оксано, до зарплати не вистачає п’ятдесяти тисяч. Можна попрошу в тата? Ти не будеш проти?
— Це не мої гроші, Тарасе. Вирішувати має він.
Я чула їхню розмову крізь прочинені двері. Тарас назвав суму, додав, що поверне після зарплати. Павло Миронович погодився. Я допомогла зробити переказ із його рахунку, бо сама керувала платежами з його прямого дозволу. Грошей Тарас не повернув — ні тоді, ні потім.
Доступ до рахунку свекор довірив мені лише тому, що сам уже не давав ради дрібним клавішам і підтвердженням. Перед кожним переказом я показувала йому суму на екрані й чекала нашого умовного знака. Він повільно заплющував очі, і лише після цього я натискала кнопку. Гроші лишалися його грошима, а моя роль зводилася до рук, яких йому бракувало. Тарас це знав, однак розмовляв зі мною так, ніби досить отримати мою згоду — і можна не зважати на батькове рішення.
Перед виходом йому зателефонувала Лариса. Гучний зв’язок лишився ввімкненим, і її швидкий голос рознісся коридором:
— Ти отримав гроші? І про дачу не забудь спитати. Треба все оформити, поки він ще тямить. Потім виявиться пізно.
— Ларисо, не зараз, — пробурмотів Тарас.
— А коли? Остап теж тягне. Думаєте, майно саме нас дочекається?
Тарас вимкнув зв’язок і побіжно глянув на мене. Винувата усмішка зникла так само швидко, як і з’явилася. Він подякував за чай і пішов.
Я зайшла до Павла Мироновича. Він дивився у вікно, повільно й навмисно стискаючи пальці лівої руки. Це був не спазм, а кулак людини, яка намагається не показати гнів. Я переставила воду ближче. Він зустрівся зі мною поглядом, і на мить мені захотілося піти кудись далеко — не від нього, а з життя, де одні діти ділять майно живого батька, а інший ховається за моєю готовністю все витримати.
Я не сказала ні слова. Павло Миронович теж мовчав. Але саме тоді між нами виникло тихе розуміння: ми обоє вже побачили справжні обличчя його синів, хоч іще не знали, до якого рішення приведе ця спільна ясність…
