Одного разу Богдан залишив телефон на кухонному столі й пішов у душ. Екран спалахнув від нового повідомлення, і я мимоволі побачила ім’я відправниці — Марина — і маленьке сердечко поруч. Тексту я не читала. Перевернула телефон екраном донизу й пішла вкладати Данила, повторюючи собі, що Марина може бути колегою, знайомою чи ким завгодно.
Я довго вміла вигадувати невинні пояснення тому, що вже завдавало болю. Утома, казала я собі. Стрес. Богданові важко бачити хворого батька. Мені самій бракує відпочинку, тому звичайні речі здаються підозрілими. Ці доводи були крихкими, але я трималася за них, бо правда вимагала рішень, на які в мене тоді не лишалося сил.
Поки я підшуковувала невинні пояснення поведінці Богдана, життя Павла Мироновича потроху змінювалося. На другому році догляду він попросив купити планшет. Він вивів на аркуші кілька приголосних, потім довго додавав відсутні літери. Я здогадалася, що йому потрібен великий екран і великі клавіші.
Богдан поставився до прохання з усмішкою:
— Тату, навіщо? Ти ж однаково нормально не надрукуєш.
Наступного дня я принесла хороший планшет, збільшила шрифт і встановила програму з великими кнопками. Павло Миронович почав опановувати її відразу. Палець рухався повільно: літера, пауза, помилка, виправлення. Я сиділа поруч, не підказуючи й не забираючи пристрій із рук.
Нарешті він повернув екран до мене. Там було набрано чотири приголосні: «ДЯКУ». Я не відразу зрозуміла, а він указав пальцем спершу на напис, потім на мене.
— Дякую? — спитала я.
Він повільно заплющив очі. Від цього незграбного слова в мене знову перехопило подих — так само, як у день, коли він уперше вимовив моє ім’я. Планшет став для Павла Мироновича не розвагою, а дверима назовні. Я раділа, що тепер за його мовчанням відкривається простір, куди він може виходити без чужої допомоги. І ще не знала, які саме слова він уже готувався там написати…
