«Коли ти вперше сказала, що ми займатимемося моїм мовленням, я не повірив. Минуло багато місяців, мені здавалося, вже пізно. Ти не стала сперечатися й доводити. Просто сіла поруч і почала працювати.
Я пам’ятаю ранок, коли вимовив твоє ім’я. Уночі після цього плакав, хоча ніхто не бачив. Ти повернула мені перше слово, і цим словом виявилася Оксана. Чому саме воно — не знаю. Напевно, тому, що твоє ім’я я найчастіше чув поруч.
Данило приходив до мене без страху. Для дорослого це може здатися дрібницею, а для мене було доказом: йому правильно пояснили, що дід залишається дідом, навіть якщо сидить у кріслі й погано говорить. Якось він заснув у мене на колінах. Я майже годину боявся поворухнутися. Це допомагало сильніше за ліки.
Тепер про те, що я зобов’язаний сказати. Я знаю про Богдана. Він випадково залишив ноутбук із відкритою поштою. Я побачив листування і прочитав усе. Не хотів, але зупинитися вже не зміг.
Це сталося рік тому. Я не пробачу собі, що не знайшов способу попередити тебе відразу. Я злякався. Думав: якщо напишу записку, ти вирішиш, що після хвороби я плутаюся. Якщо скажу синові кілька слів, які здатен вимовити, він просто піде. Тоді ти залишишся сама — з дитиною і зі мною на руках.
Я називав це турботою про тебе, але насправді боявся зробити ще гірше. Потім зрозумів: раз мені залишили час, я маю використати його правильно. Не кричати й не погрожувати, а зробити те, що ще можу.
Я зв’язався з Лідією Степанівною. Про неї добре відгукувалися в центрі відновлення. Вона чесний нотаріус і терпляча людина. Ми листувалися, потім вона приїхала. Все оформлено законно. Окремо підтверджено, що я розумію те, що відбувається, і висловлюю свою волю без тиску.
Як батько Богдана я маю право сказати: він тебе недостойний. Своєї вини з себе не знімаю. Я виховував його, бачив слабкості, надто часто пробачав, бо середньому синові завжди діставалося менше моєї уваги. Але вирішувати далі маєш ти.
Піди від нього не заради мене. Піди заради власного життя. Ти сім років допомагала людині, яка навіть дякувати не вміла. Не можна віддавати час, що лишився, тим, хто вважає твою турботу зручною повинністю.
Данило виросте хорошим. Я це бачу. Ти вмієш ростити його правильно. Все, що в мене лишилося, — квартири, дача, рахунок — я передаю тобі й онукові. Лідія Степанівна допомогла оформити так, щоб документи не можна було скасувати однією ображеною скаргою».
Я зупинилася. В іншій кімнаті спала людина, яка рік потай збирала докази й домовлялася з нотаріусом, натискаючи на кожну клавішу неслухняним пальцем. А мій чоловік у цей час проводив ніч невідомо де.
У листі Павло Миронович перелічував те, що вже дав синам. Остап отримав гроші для першого бізнесу. Тарас роками позичав кошти «до зарплати» й не повертав. Мар’яні купували прикраси, Лариса щойно отримала машину.
«Вони брали за мого життя досить, — писав він. — Тепер решту отримає не той, хто голосніше вимагатиме. Все буде твоїм не тому, що я розраховуюся за сім років догляду. Платити за це як за послугу було б принизливо для нас обох. Ти отримаєш усе тому, що одна була поруч по-справжньому. Ти знаєш різницю.
Пробач, що спочатку не прийняв тебе як доньку. Пробач, що довго лишався кам’яним. Ти щодня називала мене на ім’я і тим самим нагадувала: я людина, а не діагноз.
Каструля хороша. Я вибрав її сам. Товсте дно, міцні ручки — служитиме довго.
Твій батько, Павло».
Останні два слова я перечитала багато разів. У грудях не було колишньої паніки. Щось важке й розхитане повільно стало на місце. Я склала листа, промокнула обличчя долонями й узяла другий конверт. Тепер мені належало побачити, як його нічні слова перетворилися на документи…
