— Стояти! Руки на стіл, щоб я бачив!
Голос розітнув темряву так різко, що Марта завмерла. Низький, владний, абсолютно виразний голос. Не хрипка спроба людини, яка втратила мову, не випадковий звук, а впевнена команда.
Назар стояв у дверному прорізі, що вів із внутрішньої кімнати до кабінету. Він був повністю вдягнений, ніби й не лягав. Його погляд був спрямований просто на незнайомця.
Людина біля столу сіпнулася, перекинула лампу й кинулася до вікна. Скло хруснуло, стулка розчинилася, і темна постать зникла в саду раніше, ніж хтось устиг її зупинити. Назар рвонув слідом, але зупинився біля тераси, розуміючи, що переслідувати втікача вночі марно.
Марта стояла на сходах, вчепившись у перила. Її лякав уже не злодій, а те, що щойно сталося. Людина, яку весь дім вважав глухою й німою, говорила. Говорила так, як говорять люди, звиклі командувати й чути відповідь.
Назар повільно обернувся. Їхні погляди зустрілися в напівтемному коридорі. Кілька секунд ніхто не промовляв ні слова, і це мовчання було важчим за будь-який крик.
— Спустіться, — сказав він нарешті тихо. — Нам треба поговорити.
Вона пройшла за ним до кабінету. Розбите вікно погойдувалося від вітру, на підлозі блищали уламки. Назар підняв лампу, поставив на стіл і не потягнувся ні по блокнот, ні по олівець. Маску було знято.
— Сідайте, будь ласка.
Марта опустилася в крісло, відчуваючи, як тремтять коліна.
— Ви… не глухий. І не німий.
— Не глухий, — відповів він. — І говорити можу. Щоправда, за останній рік майже відвик робити це вголос.
Ця проста фраза була майже нестерпною. У ній руйнувалися всі її попередні пояснення: вібрації, загострений нюх, пам’ять про дім, інтуїція моряка. Марта згадала, як розмовляла при ньому з Гайдуком, як обговорювала його стан, як жаліла його, коли він сидів біля програвача. Їй стало соромно за жалість і боляче від того, що її так довго тримали осторонь правди, хоча вона жила під одним дахом із небезпекою.
Його голос був трохи хрипкий, але рівний. Без звичного безмов’я Назар здавався іншим — не холодним господарем дому, а дуже втомленою людиною, яка надто довго тримала оборону сама.
— Навіщо? — Марта не змогла приховати ні страху, ні образи. — Навіщо було обманювати всіх?
Назар підійшов до книжкового стелажа, відсунув одну секцію й відкрив схований сейф. З нього він дістав тонку теку й поклав на стіл.
— Рік тому на випробуваннях нового судна стався вибух у машинному відділенні. Офіційно — несправність системи. Насправді — замах. На мене і мого старшого брата Данила. Він загинув одразу. Мене оглушило, я дістав серйозну травму, тимчасово втратив слух і мову. Це не вигадка. Перші місяці я справді майже нічого не чув і не міг говорити.
Марта слухала, забувши про розбите скло, про вітер, про втікача.
— За три місяці слух почав повертатися. Потім голос. Але на той час я зрозумів: вибух влаштував хтось із близького кола. Надто мало людей знали маршрут випробувань, час виходу, будову машинного відділення. Я вирішив не повідомляти про відновлення. Хотів побачити, хто почне поводитися інакше поруч із людиною, яку вважає безпорадною…
