— І ви дізналися? — запитала Марта.
Назар розкрив теку. Усередині лежали роздруківки переказів, фотографії, схеми причалів, карти берегової лінії з позначками червоним олівцем.
— Більше, ніж хотів. Богдан за останні роки вліз у величезні борги перед людьми, з якими порядні підприємці намагаються не мати справ. Йому потрібен не майбутній подарунок і не частка у спадку, а контроль над компанією просто зараз.
— Ви думаєте, це він організував вибух?
— Майже певен. Після моєї «німоти» він почав готувати документи, щоб визнати мене нездатним керувати справами. Формально це можна провести через суд, якщо подати потрібні медичні висновки. У нього знайшовся лікар, готовий підтвердити все, що попросять.
— Але ж це злочин, — видихнула Марта.
— Так. Підробка медичних висновків, незаконна спроба позбавити людину дієздатності, шахрайство. Але до подання документів і прямих доказів наміру це важко довести. Мені треба було дочекатися, коли вони зроблять крок, який не можна буде пояснити турботою.
Він помовчав і подивився на розбите вікно.
— Кілька місяців тому я найняв приватного детектива через юриста, не пов’язаного з компанією. Жінка біля садової огорожі, яку ви бачили, не журналістка. Її звати Оксана Валеріївна Руденко. Вона працює офіційно, за ліцензією. Під виглядом розмов про благодійний фонд вона передавала мені відомості. Телефон, який ви помітили в шухляді, був для зв’язку з нею. Мої звичайні лінії й пошта могли переглядатися.
— Отже, сьогодні шукали цей телефон?
— Найімовірніше. Або документи з тієї ж шухляди. Хтось зрозумів, що я не такий безпорадний, як виглядаю.
Він закрив теку, але руки з неї не прибрав.
— Завтра я познайомлю вас з Оксаною офіційно. Вам треба знати решту, бо ця історія стосується не лише мене.
Марта напружилася.
— Що ви хочете сказати?
— Вашому батькові, як вам повідомили, оформили кредит під майстерню. Роман Миронович говорив вам про додаткову угоду?
— Так.
— Оксана отримала копії архівних документів через законний запит в іншій справі Гайдука. Попередня графологічна перевірка показала: підпис вашого батька на додатковій угоді, ймовірно, підроблений.
Кімната захиталася. Марта вчепилася пальцями в бильця крісла.
Вона знову побачила той аркуш на кухонному столі: чужий дрібний почерк, схожий на батьків лише здалеку, лагідний голос Гайдука, його долоню поверх її руки. Тоді вона вирішила, що горе робить її підозріливою. Тепер стало ясно: підозра була не слабкістю, а останнім здоровим відчуттям, якого вона не послухала.
— Тобто тато не підписував?
— Я кажу обережно: є серйозні підстави так вважати. Борг могли створити або збільшити вже після загибелі ваших батьків. Щоб ви лишилися без грошей, без житла і без можливості найняти юриста. Щоб були вдячні Романові Мироновичу за будь-яку допомогу й не перевіряли папери.
— Але навіщо? — голос зірвався. — Навіщо йому смерть моїх батьків?
Назар посунув до неї карту. На береговій лінії червоним був позначений відрізок майстерні.
— На цій ділянці берега планують приватний глибоководний термінал. Для проєкту потрібні всі ділянки підряд. Зокрема й земля вашої сім’ї. Ваші батьки відмовлялися продавати.
Марта згадала, як мати одного разу тихо сказала за вечерею про настирливих покупців, а батько різко обірвав розмову: «Поки я живий, майстерня залишиться нашою». Тоді це здалося звичайною впертістю. Тепер спогад ударив болем.
Вона пам’ятала той вечір надто ясно: чайник на плиті, батькові долоні в подряпинах, матір, яка намагалася говорити спокійно, і його різкий поворот голови до вікна, за яким темніли щогли. Тоді Марта розсердилася на нього за потайливість. Їй здавалося, він просто не хоче обговорювати гроші з дочкою. Тепер вона розуміла: він, можливо, вже відчував тиск, але не хотів приносити страх додому.
— Ви думаєте, вибух у майстерні й вибух на вашому судні пов’язані?
— Поки не можу стверджувати. Але схема схожа: «технічна несправність», зручна загибель людей, вигодонабувачі поруч. Оксана перевіряє, чи не обслуговував обидва об’єкти один підрядник…
