Вранці до будинку приїхали поліцейські. Семен Павлович викликав їх уночі, щойно побачив розбите вікно й сліди злому. Назар знову вдягнув свою звичну роль так природно, що Марті стало моторошно. Він тримав блокнот, писав відповіді, дозволяв керуючому озвучувати записки й пояснив, що відчув кроки через підлогу, але не встиг розгледіти порушника.
Марта сиділа поруч і ретельно стежила за обличчям. Поліцейський запитав, що вона бачила.
— Почула шум і вийшла з кімнати. Встигла помітити лише, що хтось вибрався через вікно, — сказала вона.
Це була не вся правда, і від того слова лягли важко. Але Назар ще вночі попередив: якщо таємниця розкриється завчасно, змовники зникнуть або вдарять першими.
Експерти зняли відбитки з рами й столу. Старший офіцер із втомленим обличчям сказав, що подібні проникнення в багаті будинки трапляються часто, і пообіцяв тримати господаря в курсі. За тоном було ясно: особливих надій він не плекає.
Коли поліція поїхала, Семен Павлович виглядав пригніченим. Він і досі нічого не знав про слух і голос господаря, тому переживав просто як людина, відповідальна за дім.
— Треба поставити сигналізацію на всі вікна першого поверху, — написав він господареві великими нервовими літерами. — Я займуся негайно.
Назар вдячно кивнув. Лише коли керуючий пішов телефонувати майстрам, він повернувся до Марти.
— Семен Павлович має залишатися в невіданні. Він відданий мені, але чим менше людей знають правду, тим менший ризик витоку.
Удень приїхала Оксана Руденко. Без ділового костюма й маски журналістки вона виглядала простіше: зібрана жінка з уважними очима, текою паперів і ноутбуком. Утрьох вони зачинилися в кабінеті, де вже вставили тимчасове скло, але в повітрі ще пахло нічним холодом.
— Я працюю над справою майже сім місяців, — почала Оксана, розкладаючи документи. — Спочатку вивчала вибух на «Адмиралі». Незалежні фахівці із суднових систем дійшли висновку: пошкодження не схожі на випадковий витік пального. Удар був надто спрямованим, ніби пристрій заздалегідь заклали поруч із магістралями.
Марта слухала й намагалася поєднати сухі технічні слова з образом вогню, який забрав брата Назара. У розповіді Оксани не було зайвих емоцій, але саме ця стриманість робила сказане страшнішим: за кожним терміном стояла чиясь розрахована воля.
— Хто мав доступ? — запитала Марта.
— Екіпаж, технічні працівники верфі й кілька представників керівництва. Зокрема Богдан Сивак. Того дня він особисто перевіряв готовність судна, хоча за посадою це було для нього незвично.
Оксана зробила паузу й посунула іншу стопку паперів.
— Потім я взялася за гроші. Борги Богдана обчислювалися мільйонами. Не банківські кредити — приватні позики в людей, пов’язаних із тіньовим портовим бізнесом. А далі з’явився Роман Гайдук.
Ім’я прозвучало так тихо, що Марті стало холодно…
