— Гайдук уже понад двадцять років оформлює угоди з прибережною нерухомістю, — вела далі Оксана. — Формально він лише нотаріус. Але через ланцюг компаній із підставними керівниками за останні роки скуповувалися ділянки вздовж бухти. Майже всі, крім двох. Одна належала вашій сім’ї.
Марта стиснула пальці на бильці так, що побіліли кісточки.
— Друга ділянка — у невеликого рибальського кооперативу, — додала Оксана. — На неї, судячи з листування однієї з фірм, теж готували тиск через перевірки й комунальні претензії.
— Отже, батьки заважали проєкту, — сказала Марта глухо.
Вона вимовила це майже без інтонації, бо всередині вже не лишалося місця для крику. Надто довго вона думала про випадковість: старий балон, погана проводка, нещасливий вечір. Тепер випадковість відступала, а на її місці проступав розрахунок — спокійний, акуратний, оформлений договорами й печатками.
— Вони були однією з головних перешкод, — обережно відповіла детективка. — За два тижні до їхньої загибелі був підготовлений попередній розрахунок термінала. Ділянка вашої майстерні там позначена як критично важлива. Підписант документа пов’язаний із фірмою Гайдука. Це ж прізвище трапляється в структурі, через яку Богдан отримував частину позик.
Назар, який досі мовчав, промовив:
— Виходить, Гайдук і Богдан пов’язані спільним інтересом. Одному потрібен берег, другому — контроль над моєю компанією.
— Для суду поки цього замало, — сказала Оксана. — Фінансові зв’язки й збіги в часі важливі, але прямого обвинувачення в організації вибухів на них не збудуєш. Потрібні зізнання, свідок, запис, документи, які неможливо пояснити інакше.
— Що нам робити? — запитала Марта.
— Змусити їх повірити, що перемога близько. Тоді люди перестають бути обережними.
Наступні дні Марта жила ніби у двох шарах реальності. Ззовні все лишалося, як і раніше: сніданок, прибирання, папери, прогулянки, музика біля каміна. Усередині кожна пауза ставала сигналом, кожен дзвінок — можливою загрозою. Вона говорила з Гайдуком колишнім голосом, відповідала на запитання Богдана, якщо той приїздив, і щоразу відчувала, як важко усміхатися людині, яку підозрюєш у причетності до вбивства власних батьків.
За три дні поліція повідомила: відбитки з віконної рами збіглися з даними в базі. Чоловіка звали Тарас Крук. Він уже потрапляв на дрібних крадіжках і виконував разові замовлення на проникнення в чужі будинки й офіси. На допиті замовника він не назвав. Але слідчий, знайомий Оксани з попередньої роботи, неофіційно розповів: у його телефоні були дзвінки з одноразової сім-карти, купленої в торговому центрі поруч з офісом фірми, якою керував Богдан.
— Це серйозно, але не остаточно, — пояснила Оксана. — Захист скаже, що сім-карту міг купити будь-хто. Потрібен запис розмови, де Богдан або Гайдук самі розкривають наміри.
Марта вперше побачила, наскільки повільною буває справедливість. Їй здавалося, що якщо правда очевидна, її досить вимовити вголос. Але Оксана терпляче пояснювала: суду потрібні не відчуття, а ланцюг доказів, де кожна ланка витримає удар захисту. Злість Марти від цього не меншала, зате ставала точнішою…
