Богдан тим часом почав квапитися. За тиждень він приїхав не сам, а з молодим юристом у дорогому костюмі й цілою текою паперів. Назар прийняв їх у вітальні, як завжди, з блокнотом у руках. Марта стояла біля дверей із тацею й бачила, як пальці господаря на секунду сильніше стиснули аркуш, коли він прочитав документ.
— Мені потрібен час, щоб порадитися з власним юристом, — написав він.
Семен Павлович озвучив записку.
— Дядьку, часу в компанії якраз немає, — Богдан говорив м’яко, майже лагідно. — Ми втрачаємо контракти. Люди не розуміють, хто ухвалює рішення. Я не намагаюся відібрати в тебе бізнес, я хочу втримати його на плаву.
Юрист, який досі мовчав, ступив крок уперед.
— Назаре Петровичу, за всієї поваги, існує процедура тимчасового обмеження повноважень за підтвердженої нездатності керувати справами. Добровільна угода дозволить уникнути суду. Якщо ви відмовитеся, мої довірителі будуть змушені діяти офіційно.
Назар написав рівно:
— Можете ініціювати будь-яку процедуру. Незалежна медична комісія підтвердить, що я здатний розпоряджатися своїм майном.
Після від’їзду гостей він довго мовчав. Коли Семен Павлович пішов, Назар сказав уголос:
— Вони нервують. Це добре для нас і погано для них. Поспіх змушує людей помилятися.
— А якщо вони встигнуть раніше? — запитала Марта.
— Судова процедура не робиться за день. Особливо якщо я заперечую. Але часу в нас справді не безмежно багато.
Того ж вечора зателефонував Гайдук. Не Марті на мобільний, а на домашню лінію, зареєстровану на компанію. Семен Павлович приніс слухавку, очікуючи, що Назар попросить записувати розмову. Натомість господар жестом відпустив керуючого й залишив Марту поруч, увімкнувши гучний зв’язок.
— Назаре Петровичу, це Роман Гайдук, — пролунав у динаміку знайомий голос. — Чув від Богдана Мирославовича, що виникли складнощі з оформленням тимчасового управління. Я міг би допомогти як давній юридичний партнер сім’ї. Такі питання потребують делікатності.
Марта тримала аркуш і робила вигляд, що записує зміст для Назара. Насправді господар слухав кожне слово, не ворухнувшись.
Гайдук говорив про турботу, про необхідність захистити компанію, про бажання скласти документи «акуратно й в інтересах усіх сторін». Коли розмова закінчилася, Марта опустила аркуш.
Кожне його слово було м’яким, вивіреним, майже лагідним. Саме так він розмовляв із нею після похорону, саме таким тоном пояснював борг, саме так пропонував роботу. Тепер Марта чула під цією м’якістю інше — терплячу руку, яка підштовхує людей до потрібного підпису, потрібного мовчання, потрібної помилки. Вона писала на аркуші безглузді слова, аби тільки пальці не стиснулися в кулак.
— Ви почули те, що хотіли?
— Так. Він намагається увійти в процес як довірена особа. Формально йому там нічого робити. Отже, вони готують конкретний крок…
