Я першим підійшов до неї й обережно обійняв. За час розлуки встиг забути, яка мама маленька. Її плечі ледь помітно тремтіли — так тремтить людина, яка надто довго забороняла собі слабкість.
Від пальта пахло зачиненою шафою і лікарняним милом. Раніше мама пахла тістом, кремом для рук і домашньою кухнею. Тоді я особливо гостро зрозумів, що в неї відібрали не лише кімнату й ключі. Майже рік вона не могла сама вирішити, коли їй вставати, що вдягати, кому телефонувати і куди йти.
— Богданчику, — прошепотіла Лідія Степанівна мені в плече. — Я знала, що дочекаюся. Вони запевняли, ніби ти вже не прийдеш, а я все одно знала.
— Я тут, мамо. Більше ти сама не залишишся.
Вона міцніше вхопилася за мою куртку, а тоді заговорила про найнагальніше:
— Квартиру могли віддати чужим. Добре, що я встигла написати про угоду.
На парковці пахло талою землею і сирим асфальтом. Я тримав маму за плечі й слухав. Докладну розмову ми вирішили відкласти до квартири Семенича, де ніхто не міг нам завадити.
Дорогою до Семенича в таксі Лідія Степанівна не відпускала моєї руки й дивилася на вулиці. Після року за огорожею знайомі будинки, автобуси й вітрини здавалися їй незвично яскравими. Семенич приготував простий курячий суп. Мама їла повільно, притримуючи тарілку обома долонями, ніби та могла зникнути.
Друг не розпитував про пережите. Поставив поруч хліб, приніс чисту чашку і відкоркував банку варення. Його тісна кухня з вицвілими фіранками і потертою цератою стала безпечнішою за будь-який облаштований заклад. Тут не вимагали дозволу на дзвінок і не пояснювали людині, що вона нічого не має права вирішувати.
— Годували хоч нормально? — спитав Семенич.
— Їжа була звичайна. Тільки все навколо чуже, — відповіла мама. — А в тебе навіть чашка своя.
Після вечері я зателефонував Максиму. Він уже повернувся до свого міста. Я подякував йому за висновок і ввімкнув гучний зв’язок, щоб мама теж чула.
— Павло Андрійович має домогтися судової експертизи і повного відновлення прав Лідії Степанівни. Мій висновок стосується лише її стану; для інших питань знадобляться свої докази.
— Я перед тобою в боргу.
— Ти повернувся живим. Вважай, що ми розрахувалися.
Після розмови Семенич прибрав посуд і пішов до кімнати, залишивши нас удвох. Мама сиділа, не знімаючи пальта, а сумочку міцно тримала на колінах. У пансіонаті вона, очевидно, звикла не випускати з рук єдину річ, яка лишалася тільки її.
— А тепер розкажи все по порядку, — попросив я.
Лідія Степанівна помовчала, збираючи спогади.
— Роман Савчук почав з’являтися приблизно через три місяці після твого від’їзду. Спочатку Оксана казала, що він просто знайомий: то кран полагодить, то полицю допоможе прикріпити. Я бачила, що полиця тут ні до чого, але не хотіла звинувачувати без доказів. Потім він почав лишатися на ніч. Данила при ньому відправляли надвір або виганяли з кімнати.
Мама відпила чаю і вела далі:
— Я нагадувала Оксані, що її чоловік на службі, а дитина все розуміє. Вона веліла мені не втручатися. Перекази, які ти надсилав, вони двоє майже повністю витрачали на себе. Оксана розплачувалася твоєю карткою в ресторанах, салонах і дорогих магазинах. Я бачила чеки й сповіщення на телефоні. Іноді вона знімала готівку. Якось вони поїхали вдвох на тиждень, а Данила залишили в знайомих.
Онук вечорами сам розігрівав учорашню їжу, прав шкільну сорочку просто в раковині й робив уроки на кухні під музику з вітальні. Бабусі він незмінно казав, що все добре. Але Лідія Степанівна помічала брудні манжети, закороткі штани і зношене взуття. Данило мовчав не тому, що не розумів, що відбувається. Він боявся: батько дізнається, кине службу і зірветься додому.
— А мамині прикраси й моє кільце? — спитав я.
— Зникли за кілька місяців. Я зайшла до спальні й побачила відчинену шкатулку. У ній не лишилося ні сережок, ні ланцюжка з хрестиком, ні каблучок. Пропала й твоя обручка, яку ти залишив перед від’їздом. Шкатулка була зовсім порожня…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
