Лідія Степанівна відразу зажадала пояснень. Оксана навіть не стала заперечувати: відповіла, що здала речі, бо їм знадобилися гроші. На зауваження, що коштовності належали іншим людям, дружина всміхнулася і заявила, ніби шлюбний статус дає їй право розпоряджатися всім. Мама хотіла зателефонувати мені, але Оксана забрала її телефон під приводом, що людину на службі не можна турбувати домашніми сварками.
Я слухав мовчки. Злість давно перестала бути гарячою і перетворилася на холодний перелік: дати, свідки, чеки, документи, послідовність дій. Кожен спогад слід було зберегти окремо від емоцій.
— Як ти дізналася про плани щодо квартири?
— Випадково почула розмову. Того дня підскочив тиск, я прилягла після обіду. Оксана й Роман розмовляли на кухні й вирішили, що я сплю. Двері були причинені нещільно. Роман сказав: потрібний висновок лікаря вже є, суд визнав мене нездатною відповідати за себе, Оксана отримала опіку. Тепер лишилося тільки провести продаж.
Квартира цілком належала Лідії Степанівні. Вона стала її власністю задовго до мого шлюбу; ні в мене, ні в Оксани не було частки. Тому для розпорядження житлом їм спершу знадобилося позбавити господиню можливості самій ухвалювати рішення. Підготовка висновку, отримання опіки, пошук покупця й решта погоджень забрали майже рік.
За уривками розмов мама відновила схему. Спершу якийсь Віктор Платонович оформив потрібний медичний висновок. Потім Оксана представила в суді Лідію Степанівну безпорадною, забудькуватою і такою, що потребує постійного нагляду. Мама вже перебувала в пансіонаті й про засідання не знала. Отримавши право говорити від її імені, Оксана передала квартирне питання Романові. Він знайшов покупця, готового не цікавитися походженням паперів. На поверхні кожен крок виглядав офіційним; брехня ховалася в самій основі цього ланцюга.
— Покупець вніс завдаток, — сказала мама. — Роман запевняв, що Віктор Платонович підготує все як слід і ніхто не стане проводити повторну перевірку. Оформлення призначили на кінець цього тижня.
— Прізвище лікаря ти чула?
— Ні. Тільки ім’я та по батькові. Роман називав його своєю людиною і згадував, що той уже робив такі документи.
Якщо це було правдою, йшлося, можливо, не про один фальшивий висновок і не про одну родину. Я уточнив дати й формулювання. Мама підвела підборіддя, майже образившись:
— Богдане, мені сімдесят, а не сто. Майже рік я прокручувала ту розмову в пам’яті, щоб не забути жодного слова.
Вона назвала той самий день угоди, який устигла вказати в заяві. На час огляду до оформлення лишалося рівно чотири дні. Майже рік Оксана з Романом готували папери й чекали слушного моменту, а я повернувся незадовго до фінального підпису.
— Запізнись ти ще на тиждень, — тихо додала Лідія Степанівна, — і повертатися мені було б уже нікуди.
Я не пообіцяв, що все закінчиться миттєво. Далека служба швидко відучила від красивих слів, яким неможливо призначити строк. Сказав інше: тепер жоден підпис не з’явиться без перевірки і жодне свідчення не лишиться незаписаним. Мама уважно подивилася на мене й кивнула. Видно, саме це їй було важливо почути.
Після паузи вона спитала, чи розповів Данило про свої поїздки. Я підтвердив.
— Він добирався щотижня сам. Спочатку у звичайні години його пускали до мене: я ж не лікувалася примусово. Потім Оксана наказала закрити відвідування. Тоді Данило телефонував перед прогулянкою, а я виходила у двір, і ми розмовляли біля огорожі. Він приносив цукерки, куплені на гроші для шкільних сніданків. Дванадцятирічна дитина сама їхала через усе місто, щоб бабуся не думала, ніби її забули.
Вона втомлено всміхнулася.
— Хороший у тебе син. Упертий, увесь у батька.
Ми трохи посиділи в тиші. Вона не тиснула й не лякала — поруч із мамою мовчання завжди було природним. Потім Лідія Степанівна розправила плечі й уже звичним діловим тоном спитала, яких кроків ми вживатимемо далі…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
