— Через закон, — неголосно додав Максим. — Такий шлях повільніший, зате надійніший.
До пансіонату ми поїхали разом. Максим усю дорогу переглядав на планшеті документи й потрібні положення, а я впізнавав за вікном той самий маршрут: старі п’ятиповерхівки, майстерні, промислові двори, мокрі лісосмуги. Невдовзі за огорожею показалася світло-жовта будівля «Тихого саду».
За стійкою сиділа знайома молода працівниця. Побачивши мене, вона напружилася, але Максим одразу заговорив рівним професійним тоном:
— Максим Романович Бондар, лікар-психіатр. Прибув провести незалежне обстеження Лідії Степанівни Кравченко за її згодою і на підставі письмового звернення найближчого родича.
Він передав посвідчення, підтвердження кваліфікації і підготовлені заяви. Дівчина уважно переглянула папери й зателефонувала керівникові. За кілька хвилин до приймальні вийшов чоловік років п’ятдесяти. Наш приїзд явно порушив звичний порядок, і приховати роздратування йому вдавалося насилу.
— Лідія Степанівна перебуває під опікою. Будь-яке обстеження слід узгоджувати з опікуном.
— Оксану Петрівну повідомили заздалегідь, — відповів Максим. — Однак повідомлення і дозвіл — різні речі. Опікун не має права забороняти незалежну оцінку стану жінки. Якщо ваш заклад дотримується іншої позиції, видайте письмову відмову з точною вказівкою підстави. Цей документ буде передано до суду і наглядової служби.
Керівник ще раз вивчив папери, потім зателефонував юристові. Розмова була короткою. Повернувши слухавку на місце, він розпорядився провести лікаря до Лідії Степанівни.
Обстеження тривало майже дві години. Мене залишили в холі на пластиковому стільці. Склянка води так і лишилася в руках недоторканою. За зачиненими дверима були мама і людина, якій я довіряв, але чекання від цього не ставало легшим.
Я уявляв її життя в цьому будинку: однакові коридори, однаковий одяг, прогулянки за розкладом, чужі голоси за стіною. Лідія Степанівна завжди казала, що матері вміють чекати довше за інших. Тепер мені було страшно визнати, як довго чекати змусив її я.
Працівники проходили повз із білизною, ліками й порожнім посудом. За дверима часом лунали приглушені голоси, але розібрати слова не вдавалося. Я вставав, підходив до вікна, дивився на голубів на мокрому карнизі й знову сідав. Стрілки настінного годинника рухалися так повільно, ніби застрягали на кожній поділці.
Нарешті двері відчинилися. Максим вийшов, зняв окуляри й утомлено провів пальцями по переніссю.
— Лідія Степанівна правильно називає місце, дату й обставини. Пам’ять відповідає вікові, мислення послідовне, критичність збережена. Жодного розладу, який позбавляв би її здатності розуміти власні дії, я не виявив. Або попередній висновок зробили без повноцінного огляду, або відомості були свідомо спотворені.
— Це відображено у висновку?
— Усе записано в протоколі й підсумковому документі. Але ще раз повторю: попереднє рішення автоматично не зникає. Дорошенко спершу звернеться до суду, потім призначать офіційну експертизу. Відновлення прав — окрема процедура, і вона займе не один день.
Мама власноруч написала, що не хоче залишатися в пансіонаті. У тій самій заяві вона вказала почуту дату угоди: оформлення квартири призначили через чотири дні. Керівник зареєстрував документ і долучив його до особової справи. Забрати її просто зараз я все одно не міг: попереднє рішення й далі діяло. Крізь скляні двері ми попрощалися, і я пообіцяв повернутися відразу, щойно з’явиться законна підстава.
Увечері Максим передав висновок Павлові Андрійовичу. Адвокат негайно подав два термінові клопотання. Перше стосувалося заборони будь-яких реєстраційних дій із квартирою; цей захід ухвалили того ж дня, за чотири дні до призначеного оформлення. Другим Дорошенко просив тимчасово обмежити право Оксани визначати місце проживання Лідії Степанівни і дозволити матері залишити заклад до завершення розгляду. Суд не міг без повноцінної експертизи одразу відновити її дієздатність, а на отримання дозволу піти з пансіонату пішло кілька днів.
З офіційним папером я втретє приїхав до жовтої будівлі. Керівник перевірив документ, прийняв мою розписку про те, що мама житиме зі мною, і нарешті звелів відчинити двері. Лідія Степанівна вийшла сама. Замість синього халата на ній було старе темне пальто з великими ґудзиками, у руках — невелика шкіряна сумочка. Помітивши мене біля ґанку, вона зупинилася і довго дивилася, ніби боялася, що я виявлюся черговою картинкою за склом…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
