У квартирі було тихо. Богдан сидів у вітальні перед приставкою й із похмурою зосередженістю стріляв у піксельних чудовиськ. Почувши, як відчинилися двері, він поставив гру на паузу й вийшов у коридор.
— О, нарешті. А де мама з Соломією? Що купили? Я вже голодний.
— Рибу дивилися, — сказала Дарина, знімаючи куртку.
Вона пройшла на кухню, поставила на стіл пакет, вийняла кефір і сир.
— Ось.
Богдан подивився на дві упаковки так, ніби вони мали зараз самі пояснити, куди поділися лосось, ікра й обіцяний стіл.
— А решта де? Мама казала, що треба взяти рибу. Ікру начебто хотіла. Соломія ж іменини збирається святкувати.
— Передумала, — спокійно відповіла Дарина й дістала тарілку. — Точніше, на касі з’ясувалося, що в неї немає з собою грошей. А я своєю карткою платити не стала.
Богдан завмер. Сенс дійшов до нього не відразу; він ніби продирався крізь звичку вважати, що Дарина в будь-якому разі згладить кути, оплатить, промовчить, а потім якось охолоне.
— Зачекай. Ти що, влаштувала сцену на касі? Змусила маму червоніти перед чергою? Дашо, ну як можна? Ми ж сім’я. Складно було оплатити? Я б потім повернув.
Дарина поклала ложку на стіл і повернулася до нього. У її голосі не було злості, але м’якість теж зникла.
— Твоя мама і твоя сестра набрали продуктів і косметики на тридцять вісім тисяч чотириста двадцять. Усе це поставили на стрічку. А в потрібний момент в однієї виявився забутий гаманець, у другої — порожньо до зарплати. Це не випадковість, Богдане. Це спосіб, який вони вже не раз використовували, щоб я розплачувалася за їхні бажання.
Він відкрив рота, але заперечення не знайшлося….
