Автоматичні стулки гіпермаркету розійшлися, і на них ринуло яскраве магазинне світло, рівний гул голосів, писк сканерів і змішаний запах свіжої випічки, кави, побутової хімії та солодкої липкості біля кас. Галина Степанівна відразу попрямувала до візків і висмикнула найбільший. Метал здригнувся, колеса жалібно заскрипіли, ніби заздалегідь розуміли, що їм належить.
— Ну що ти з тією сумочкою? — кинула свекруха через плече. — Бери візок. У Соломії іменини скоро, стіл треба зібрати по-людськи.
Дарина взяла маленький пластиковий кошик.
— Мені вистачить. Я по кефір і сир.
Галина Степанівна подивилася на неї підозріло, але сперечатися не стала. Її вже тягнуло до овочевого відділу, де під лампами блищали помідори, зелень лежала вологими пучками, а цінники обіцяли вигоду, якій свекруха ніколи не довіряла, але завжди користувалася.
— Усе якесь воскове, — бурчала вона, водночас вибираючи найміцніші рожеві помідори. — Ні запаху, ні справжнього смаку. Хоча ось ці ще нічого. Соломіє, візьми авокадо. Ти ж хотіла харчуватися правильно.
— Правильне зазвичай несмачне, — протягнула Соломія, але у візок авокадо все-таки поклала.
Дарина стояла поруч, не вибираючи нічого. Її кошик залишався майже порожнім, і ця легкість дивно підтримувала її. Вона спостерігала, як чужий візок набирає ваги, як у ньому з’являється перша щільна зелено-червона гірка, і думала, що сьогодні кожен обраний ними продукт залишиться саме їхнім вибором.
Біля рибної вітрини Галина Степанівна пожвавішала. Лід під лампами блищав холодним склом, продавець у рукавичках поправляв шматки риби, а свекруха вже стукала пальцем по прозорій стінці.
— Молодий чоловіче, ось цей лосось. Тільки не з хвоста. Наріжте стейками, нормальними, із середини. За кістки платити не збираюся.
Поки ніж глухо вдаряв по дошці, Соломія виявила копченого вугра, упаковки креветок і ще кілька дорогих речей, які, за її словами, «точно знадобляться». Потім вона нахилилася до маленьких скляних банок із жовтими цінниками.
— Мамо, дивися, ікра зі знижкою.
Знижка була майже символічна, зате цінник сяяв так упевнено, що Галина Степанівна ніби розправила плечі.
— Беремо. На бутерброди піде.
— Тоді не одну, — вирішила Соломія. — По баночці брати — тільки ганьбитися. Давай сім.
Сім банок одна за одною лягли у візок важким скляним стуком. Дарина тим часом дістала з холодильного відділу пляшку кефіру й пачку фермерського сиру. Поставила їх у свій маленький кошик акуратно, майже урочисто. Поруч із чужим розмахом ці дві покупки виглядали смішно й скромно, але саме в них тепер проходила її межа…
