Галина Степанівна вдоволено стиснула губи. На її обличчі майнуло не полегшення, а задоволення людини, якій знову підтвердили її владу. Соломія вже ступила до дверей, не відриваючись від екрана, ніби водій і маршрут існували самі собою.
У машині спокою теж не сталося. Галина Степанівна вмостилася на передньому сидінні без найменшого сумніву, пристебнулася з невдоволеним клацанням і відразу взялася керувати.
— Тут виїжджай. Ні, не так близько до бордюру. Ти дзеркало взагалі бачиш? Гальмуй м’якше, а то мене зараз усю розтрясе. Хто тебе вчив так їздити? І чому в салоні запах, як у кабінеті в лікаря? Нормальна господиня давно б повісила щось пристойне, з квітами або хвойним ароматом.
— Машина нова, — відповіла Дарина, не змінюючи тону. — Це пластик.
— Пластик у неї, — перекривила свекруха так, ніби навіть запах був ознакою поганого характеру невістки.
На задньому сидінні Соломія гортала чужі фотографії, час від часу витягувала губи й коротко невдоволено зітхала.
— Мамо, глянь. Ліля знову на острови полетіла. Усі люди відпочивають, гарно живуть, а ми у вихідний їдемо по продукти, ніби більше задоволень у житті немає.
Потім вона підвела очі до дзеркала заднього виду й упіймала погляд Дарины.
— Ви з Богданом узагалі збираєтеся нормально об’єднувати гроші? Він учора сказав, що з твоїми заробітками особливо не розгуляєшся. А був би спільний бюджет — може, і ми з мамою хоч раз вибралися б до моря, а не рахували кожен пакет.
Дарина не відповіла. Дорога вимагала уваги, і це було зручніше за будь-які виправдання. Вона тримала швидкість рівною, перебудовувалася завчасно й дивилася вперед, дозволяючи словам Соломії осідати десь позаду, не впускаючи їх усередину.
Схема таких поїздок була їй давно відома. Починалося все майже невинно: «треба взяти трохи до столу», «це для здоров’я», «таку ціну не можна проґавити». Потім у візок лягали продукти, без яких начебто можна було прожити, але Галина Степанівна щоразу пояснювала, чому саме сьогодні не можна. Соломія додавала щось для себе — крем, солодощі, косметику, дрібниці з гарними етикетками. А біля каси раптом виникала біда: гаманець в іншій сумці, картка не читається, пін-код забутий, готівки немає, тиск підскочив.
Раніше Дарина платила. Платила мовчки, бо позаду стояли люди, бо Богдан потім винувато обіцяв поговорити з матір’ю, бо Галина Степанівна вміла так безпорадно розводити руками, що будь-який спротив виглядав жорстокістю. Потім Дарина поверталася додому, дивилася на банківські сповіщення й намагалася зрозуміти, де саме її ввічливість перетворилася для них на звичну кнопку оплати.
Сьогодні вона вперше не відчула ні страху перед сценою, ні бажання заздалегідь усе згладити. Ніби десь усередині, без шуму й ляскоту, нарешті зачинилися двері, які вона сама надто довго тримала прочиненими…
