До ювілею Ярина готувалася заздалегідь. Вона телефонувала подругам, уточнювала, хто прийде з чоловіками, складала список страв, перераховувала тарілки й келихи. Їй хотілося домашнього, теплого вечора, без показної розкоші, але з відчуттям, що люди зібралися саме заради неї.
Тарас запропонував святкувати вдома.
— Навіщо нам зал чи кафе? — переконував він. — Місця вистачить, стіл поставимо у вітальні. Мама сказала, що допоможе, і все буде як слід.
Ярина знала, що за цією допомогою буде далі. Оксана Степанівна не просто готувала — вона захоплювала кухню, командувала ножами й каструлями, поправляла чужі руки, зітхала над кожним рішенням і потім неодмінно повідомляла, що без неї свято не відбулося б. Але Ярина не стала сперечатися. Вона вирішила, що кілька годин свекрушиного контролю можна пережити, якщо попереду на неї чекає той самий подарунок.
За три дні до урочистості Оксана Степанівна написала, що приїде закуповувати продукти «по-людськи». Вранці вона з’явилася з величезною сумкою на коліщатках і виразом обличчя, ніби вже наперед побачила всі помилки невістки.
— Дай вам список — ви половину забудете, а на другу половину купите дурниці, — заявила вона з порога.
У магазинах вони провели майже весь день. Ярина вибирала легкі закуски, овочі, сир, щось просте й акуратне. Свекруха наполягала на ситних салатах, м’ясній закусці, маринованих овочах і нарізці «щоб стіл виглядав пристойно». Вона говорила твердо, відтинаючи будь-які заперечення, і Ярина зрештою втомилася сперечатися. Кошик наповнювався тим, що вважала за потрібне Оксана Степанівна.
Надвечір у Ярини боліли ноги, але ще сильніше виснажувало відчуття, що її власне свято непомітно вислизає з рук. Свекруха вирішувала, що поставити на стіл, скільки купити, які страви «не соромно» подати гостям. Ярина ловила себе на думці, що знову поступається, бо так простіше, бо з Оксаною Степанівною сперечатися — все одно що штовхати зачинені двері.
Біля каси свекруха раптом нахилилася до неї й спитала майже пошепки:
— А ти хоч приблизно уявляєш, що Тарасик тобі приготував?
— Ні. Він мовчить.
— І правильно робить, — Оксана Степанівна вдоволено всміхнулася. — Такий сюрприз заздалегідь розкривати не можна. Ти такого точно не чекаєш.
У її голосі майнуло щось неприємне, схоже на тріумф. Ярина помітила це, але змусила себе не надавати значення. Свекруха завжди вміла зробити навіть чуже свято територією власної зверхності.
Увечері, коли покупки вже розкладали по шафах, грюкнули вхідні двері. Тарас повернувся веселий, із розчервонілими щоками й маленьким пакетом у руці. Побачивши дружину, він надто швидко сунув пакет до кишені куртки.
— Привіт, красуні! — голосно сказав він і відразу підхопив матір за талію.
Оксана Степанівна верескнула, коли він закружляв її посеред кухні.
— Тарасику, припини! Ще впустиш!
Ярину він обійняв коротко, майже похапцем, торкнувся губами щоки й одразу взявся до пакетів. Коли Оксана Степанівна вийшла, Тарас нахилився до дружини.
— Залишилося зовсім трохи, Ярино. Ти справді будеш у шоці.
Наступного дня її телефон остаточно згас. Ярина чистила картоплю, коли екран блимнув, пішов смугами й більше не ввімкнувся. Вона підключала зарядку, затискала кнопки, перевіряла дріт, але все було марно.
— Тарасе, він помер, — сказала вона ввечері. — Зовсім. Навіть логотип не з’являється.
Чоловік сховав усмішку за чашкою.
— Прикро. Хоча, може, це знак. Завтра ж твій день народження. Раптом доля сама підказує.
Ярина опустила погляд, щоб не виказати радості. Тепер вона майже не сумнівалася. Пакет, розмови з матір’ю, натяки, дивна усмішка — все складалося в одну картину. Тарас купив їй новий телефон. Вона навіть подумки пробачила йому колишні відмовки: ремонт, невідповідний час, розмови про зайві витрати. Якщо завтра він справді вручить їй те, про що вона просила, значить, усе це було не байдужістю, а підготовкою. Вона ледве стрималася, щоб не обійняти його просто за столом…
