День ювілею почався з метушні. Тарас зник майже відразу після сніданку, кинувши на ходу:
— Побачимося ввечері. У мене останні приготування.
Оксана Степанівна прийшла рівно о десятій із великою холодною закускою й виглядом головнокомандувачки. Вона відразу зайняла кухню, розчинила шафки, перерахувала миски, переставила спеції й почала віддавати вказівки так упевнено, ніби Ярина була не господинею дому, а тимчасовою помічницею.
Без телефона день здавався дивно обірваним. Вітання доводилося приймати по домашньому телефону або з мобільного свекрухи, коли та милостиво давала його на кілька хвилин. Люди дзвонили, писали, надсилали повідомлення, а іменинниця ніби стояла за склом, не маючи доступу до власного життя. Ярина повторювала собі, що це ненадовго. Увечері все зміниться.
Коли Оксана Степанівна пішла по забуту зелень, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла сусідка Марія Василівна з простим букетом ромашок.
— З днем народження, Яриночко, — сказала вона й міцно обійняла її. — Зараз привітаю, а ввечері вже не виберуся. До онуків їду.
Вони пройшли на кухню. Марія Василівна озирнулася на коридор і стишила голос:
— Свекруха знову командує?
— Допомагає, — втомлено сказала Ярина.
— Ага, допомога в неї гучна, — сусідка похитала головою. — Я вчора чула, як вона в під’їзді по телефону хвалилася. Казала, син подарував їй дорогезний смартфон. Я ще здивувалася: свято ж наче не в неї.
Ярина відчула, як усередині все різко стиснулося.
— Ви, мабуть, не так розчули, — вимовила вона, намагаючись усміхнутися. — Тарас готує подарунок мені. У мене ювілей.
— Може, й справді наплутала, — Марія Василівна знітилася. — Не бери до голови. Вуха вже не ті.
Вона поплескала Ярину по руці, але слова вже застрягли в пам’яті. Ярина спробувала їх відігнати. Не міг Тарас купити матері саме те, про що просила дружина. Не міг увесь цей час розігрувати очікування, якщо подарунок призначався не їй. Коли Оксана Степанівна повернулася, Ярина мимоволі почала дивитися на її сумку, на руки, на старий телефон, який свекруха тримала як завжди. Ніщо не виказувало нового дорогого апарата.
«Марія Василівна недочула», — вирішила Ярина. Тільки тривога все одно лишилася, сховавшись десь під серцем. Вона ще кілька разів ловила себе на тому, що прислухається до кроків свекрухи й дивиться, чи не випирає в сумочці нова коробка, чи не ховає Оксана Степанівна надто вдоволену усмішку. Але нічого не знаходила й сердилася на себе за підозріливість…
