На кухонному порозі з’явився Павло Андрійович. Із його шкіряної куртки стікали дощові краплі, а масивна постать майже затулила прохід. Він обвів присутніх важким поглядом, і простора кухня відразу здалася тісною.
Галина Петрівна повільно опустилася на стілець.
— Пашо… А ти чого тут?
— Здрастуй, Галю. Бачу, добре влаштувалася. Онука няньчиш, невістці допомагаєш?
— Вона все перекрутила! — квапливо випалила жінка. — Вижити мене хоче, Богдана ні в що не ставить, кожну витрату рахує!
Павло Андрійович не підвищив голосу, але від його спокою виправдання прозвучали ще безпорадніше.
— Я поговорив із твоїм начальником і з’ясував, що йому ти розповіла ту саму брехню про операцію Марини. Дізнався й про те, як ти просила відпустку. А потім узяв виписку з нашого спільного рахунку. Там, де лежали заощадження на машину, тепер порожньо.
Галина Петрівна зблідла. Богдан зсутулився й переводив погляд із матері на вітчима.
— Павле Андрійовичу, я не знав, що вона забрала ті гроші…
— А ти помовч, — урвав його чоловік, навіть не повернувши голови. — Здоровий дорослий чоловік сидить у дружини на шиї й ще й допомагає матері робити те саме. Я пропонував тобі роботу в цеху? Пропонував. Ти відмовився, бо там треба працювати руками.
Богдан опустив голову. Павло Андрійович знову подивився на дружину.
— Усе, Галю. Вистава закінчилася.
— Не вказуй мені! — вигукнула вона, вчепившись пальцями в скатертину. — Я до тебе не повернуся. Ти хочеш знову посадити мене біля плити!
— Спершу поверни те, що взяла з наших заощаджень. Після цього можеш жити як забажаєш, але тільки на власні кошти.
— Грошей уже немає. Я їх витратила.
— Отже, повертатимеш поступово.
Він вийшов у коридор, підняв уже зібрану валізу Галини Петрівни й розчинив вхідні двері.
— У тебе дві хвилини. Або їдеш зі мною і ми розбираємося вдома, або я подаю на розлучення. Вирішуй.
У голосі Павла Андрійовича не було ні крику, ні сумніву — рішення він уже ухвалив, і суперечкою його було не змінити…
