Галина Петрівна подивилася на сина, чекаючи, що він втрутиться. Богдан сидів над тарілкою з вистиглим пирогом і не підводив очей. Усі ці тижні він так само мовчки дозволяв матері принижувати дружину, а тепер не наважився захистити вже саму матір.
Свекруха зірвала фартух і жбурнула його на підлогу.
— Невдячні! Щоб вам усім пусто було!
Вона вибігла з квартири, навіть не зазирнувши до онука. Павло Андрійович затримався на порозі й простягнув Марині щільний конверт.
— Пробач. Тут лише частина того, що я зміг зібрати. Візьми за продукти і за всі неприємності.
— Не треба, Павле Андрійовичу.
— Візьми. У грошових справах має бути лад.
Він кивнув у бік кухні.
— А з Богданом вирішуй сама. На твоєму місці я б після всього змінив замок.
Двері зачинилися. Марина повернулася до столу. Чоловік лишався в тій самій позі, ніби сподівався, що, якщо не рухатися, розмова закінчиться без нього.
— Марин… Вона моя мати. Я не міг піти проти неї.
Дружина мовчки прибрала від нього тарілку.
— У тебе одна година.
— Для чого?
— Зібрати речі. Ключі залишиш на столі.
Богдан нарешті підвів голову.
— Ти мене виганяєш? Куди мені йти?
— До матері. У кімнату, яку вона здає. До приятеля. Тепер це не моя турбота.
— Але в нас дитина.
— Дитина є в мене. І я про неї подбаю.
— Ти говориш так, ніби я цифра у твоїй таблиці. Я жива людина.
Марина витримала його жалібний погляд.
— Ти виявився хибною змінною, яку я більше не збираюся враховувати. Час уже пішов.
За сорок хвилин Богдан поклав ключі на стіл, перекинув через плече спортивну сумку й вийшов. Коли замок клацнув за його спиною, у квартирі вперше за довгий час запанувала справжня тиша…
