Життя без прикрасМарина повільно пройшла передпокоєм. Брудні сліди від валізи вона вже встигла витерти, чужі туфлі зникли, і більше ніхто не розпоряджався її домом. На кухні вистигав чайник; різкий запах дешевих парфумів поступово вивітрювався.
Вона зайшла до кабінету. На чистих моніторах не висіла білизна, крісло знову стояло біля столу, клавіатура лежала на своєму місці. Марина ввімкнула комп’ютер, і екрани освітили кімнату рівним світлом.
Із спальні долинуло тихе сопіння. Кирило прокинувся й завовтузився в ліжечку. Марина підійшла до сина, підняла його й пригорнула до себе. Від малюка пахло молоком і тим спокоєм, якого їй так бракувало.
— Ну от, маленький, — прошепотіла вона. — Тепер у нас знову все сходиться.
Підійшовши до вікна, Марина побачила, як Богдан під дощем сідає в таксі з єдиною сумкою. Машини Павла Андрійовича у дворі вже не було.
Марина глибоко вдихнула. Їй здавалося, що навіть повітря в квартирі змінилося й знову належить їй. Замість очікуваної порожнечі всередині з’явилася легкість. Її перемога не була випадковою: Марина не стала чекати, поки хтось її захистить, і в потрібну мить перестала терпіти людей, які сприймали її працю й турботу як безкінечний борг.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.