— Що ти можеш знати? — Богдан розгублено перевів погляд на матір.
— Я навела довідки. Галина Петрівна здала студентові кімнату, яку успадкувала від своєї бабусі. Щомісяця вона отримує за неї плату, хоча тобі розповідала, ніби приміщення непридатне для проживання й потребує серйозного ремонту. Крім того, вона без згоди Павла Андрійовича зняла гроші з їхнього спільного рахунку. Попри все це вона оселилася в моїй квартирі, харчується за мій рахунок і вимагає, щоб я її обслуговувала.
— Мамо, ти справді здала ту кімнату? — запитав Богдан. — Ти ж запевняла, що там жити неможливо.
Кілька митей Галина Петрівна мовчала, потім її щоки вкрилися червоними плямами.
— Ну й здала. Мені треба на щось жити. Я все життя працювала й тепер маю право подумати про себе. Ви зобов’язані мені допомагати. Я тебе виростила, між іншим!
Вона повернулася до невістки, примружилася й заговорила ще голосніше:
— А ти вирішила, що власна квартира зробила тебе королевою? Без чоловіка ти ніхто. Богдан тебе утримує, а ти ще й його матір шматком хліба дорікаєш.
Марина коротко й зло розсміялася.
— Богдан утримує мене? Той самий Богдан, який третій місяць не може погасити борг за карткою й просить у мене гроші на пальне?
Чоловік схопився, ледь не перекинувши стілець, і вдарив долонею по столу.
— Не смій принижувати мене перед матір’ю!
— Тоді перестань жити так, щоб тобі було соромно чути правду.
— Ми взагалі зараз підемо! — закричала Галина Петрівна. — Збирайся, сину. Знімемо житло й не будемо терпіти її знущання.
— На які кошти? — так само спокійно запитала Марина. — На гроші, які ви зняли зі спільного рахунку? Чи на зарплату Богдана, якої не вистачить навіть на невелику квартиру на околиці?
Свекруха шумно набрала повітря, готуючись обрушити на неї новий потік лайки. У цю мить пролунав дзвінок у двері. Марина не зрушила з місця, лише ледь усміхнулася.
— Відчинено! — голосно промовила вона.
Вхідні двері розчинилися, і з передпокою почулися важкі кроки…
