Ірина помітила. Їй вистачило тієї миті, коли змінилися очі нареченої. За показною впевненістю вона розпізнала страх. Сотні свідків проходили перед нею в суді; Ірина знала, що видає людину, коли вона бреше.
Церемонія завершилася під музику й оплески гостей, які підвелися. Ірина неспішно встала. На столик для подарунків залишила конверт із грошима й без шуму вийшла із зали.
Під ясним осіннім небом вітер ворушив її волосся. Із будівлі все ще долинала святкова музика. Її час іще не настав. Квапитися не було потреби.
Дарія зараз була на вершині щастя: усміхалася поруч із новим чоловіком, попереду в них була весільна подорож. І тільки Ірина знала, як довго триватиме це щастя.
Вона повернулася й пішла геть. Поспішати було нікуди — залишалося чекати. Людина, яка боїться, завжди робить перший крок.
За тиждень після повернення Дарії з весільної подорожі Ірина отримала повідомлення. Номер був незнайомий, але відправниця назвалася сама: «Іро, це Дарія. Мені треба з тобою поговорити. Давай зустрінемося». Ірина затримала погляд на екрані; кутики губ ледь ворухнулися. Саме цього вона й чекала.
Ще на весіллі Дарію стривожила поява жінки, яка знала про її минуле. Навіть поїздка з чоловіком не позбавила її тривоги: Ірина раніше працювала з Віктором, і він міг будь-якої миті дізнатися правду. Небезпека здавалася Дарії надто серйозною, щоб нічого не робити. Ірина відповіла: «Давай. Я згодна». Місцем зустрічі обрали тихе кафе в центрі.
Зайнявши столик, Ірина ввімкнула на телефоні диктофон і поклала його біля серветниці, ніби в цьому русі не було нічого особливого. Їй потрібні були докази. Після трьох років мовчання знову прокинувся адвокатський інстинкт.
Дарія з’явилася невдовзі. Дизайнерська сумка, свіжий манікюр, сяйлива після відпочинку шкіра; і сукня, і туфлі були новими. Ірина подивилася на власні руки — поруч із гладенькими руками Дарії різниця особливо впадала в око. Та вмостилася навпроти, замовила каву й пильно подивилася на неї.
Ірина не порушувала мовчання. У суді вона засвоїла правило: нехай першим висловиться опонент. Дарія зробила ковток. Обличчя її мало спокійний вигляд, голос пролунав м’яко, але в очах усмішки не було.
— Дякую, що зазирнула на весілля.
Вона обережно промацувала ґрунт. Ірина відповіла лише слабким кивком.
— Тільки ж ти прийшла не привітати нас? То навіщо тоді?
Замість відповіді Ірина неквапливо підняла чашку. Мовчання виявилося Дарії не до снаги: губи скривилися в усмішці, колишня м’якість зникла, голос став крижаним.
— Тепер я розумію, чому Максим пішов від тебе до мене.
Лише погляд Ірини ледь здригнувся. Обличчя лишилося нерухомим, і Дарія продовжила, уже голосніше:
— Якщо зрада тебе так зачепила, чого ж ти одразу до суду не пішла? А, звісно: довелося б розлучатися. На це сміливості в тебе не вистачило. Хочеш на комусь зірвати злість — іди до свого чоловіка. Або себе вини: втримати його не змогла.
Що довше Ірина мовчала, то впевненіше говорила Дарія. У цьому мовчанні вона побачила підтвердження, що боятися нічого. Поставивши чашку, вона примружилася й стишила голос:
— Тільки спробуй тепер полізти в мою сім’ю. Я цього так не залишу. Знаєш, якою ціною мені дістався цей шлюб? Розкажеш моєму чоловікові про минуле — я тебе знищу.
Дарія і провокувала, і погрожувала, але власної провини не визнавала. Зв’язок із чужим чоловіком був її вчинком, а вичитувала вона тій, кого зрадили. У її словах винною в усьому знову виявлялася Ірина.
Та слухала, згадуючи знайомі голоси. Свекруха запевняла: «Дружина не задовольняє чоловіка — от він і задивляється на інших».
Сестри Максима твердили: «Сама винна, раз із жіночими обов’язками не даєш ради».
Чоловік починав свої докори словами: «Була б ти нормальною дружиною…» Тепер те саме говорила його коханка. Ірина винна. У всьому винна вона. За три роки це повторювалося стільки разів, що вже й не злічити.
Під столом Ірина стиснула кулаки. Жодної емоції Дарія на її обличчі не побачила.
Та підвелася, взявши сумку, і наостанок кинула:
— Живи з розумом. І в моє життя не лізь.
Із кафе вона виходила з розправленими плечима, цокаючи дорогими підборами по плитці. Із цієї ходи було видно: Дарія вважала, що перемогла. Двері за нею зачинилися.
Ірина довго залишалася за столиком під негучну музику. Крізь вікно вона бачила, як Дарія зупинила таксі й поїхала. Заплющивши очі, Ірина повільно розплющила їх знову, а тоді взяла телефон. На екрані значилася тривалість запису: 23 хвилини 47 секунд…
