Нічого не зникло: ні провокація, ні визнання зв’язку з Максимом, ні погроза знищити Ірину, якщо та заговорить із Віктором. Усі ці слова тепер можна було пред’явити в суді. До такої зустрічі Ірина готувалася з хвилини отримання повідомлення. Вона знала, як багато говорить стривожена людина, і чекала, поки суперниця сама викопає собі могилу.
Сховавши телефон у сумку, Ірина неспішно підвелася. Коли вона виходила з кафе, і хода, і погляд у неї були вже іншими. В очах більше не було колишньої втомленої покірності забитої невістки.
Удома вона попрямувала до спальні й відчинила шафу. На самому дні, за складеними ковдрами, лежала коробка, якої вона не торкалася від дня весілля. Раніше Ірина забороняла собі відкривати її: боялася знову зламатися. Сьогодні вона дістала коробку, опустила на підлогу й тремтячими руками стерла пил.
Під кришкою залишалося її минуле — разом із провиною перед батьком, якого вона не зуміла захистити. Ірина відкривала коробку повільно. Першим показався диплом Гарвардської школи права: золоті літери потьмяніли, а ім’я, як і раніше, читалося виразно — Ірина Ковальчук. Нижче лежали посвідчення адвокатки й пачка візиток фірми «Жуков і партнери». На картках стояло: «Ірина Ковальчук. Адвокатка. Відділ корпоративних спорів».
Із дна вона дістала фотографію, зроблену в день закінчення університету. Батько обіймав її за плечі. Він усміхався так щасливо, ніби щасливішої людини на світі не було. Ірина довго розглядала знімок, потім провела пальцем по його обличчю. Кутики фотографії стерлися, ніби їх торкалися батькові руки.
— Тату, схоже, мені знову доведеться боротися.
Голос тремтів, однак погляд залишався твердим. Ірина вийняла з коробки блокнот і взяла ручку.
Насамперед вона записала позов до Дарії Левченко про відшкодування моральної шкоди. Доказів вистачало з надлишком: готельні виписки про зустрічі Максима з Дарією, відомості про платежі з картки чоловіка, повідомлення в телефоні. До них додався запис із кафе — 23 хвилини 47 секунд. У ньому сама Дарія підтвердила зв’язок і висловила погрози. Цей доказ мав стати вирішальним.
Наступним пунктом ішло розлучення з Максимом Савчуком. Майно, що належало Ірині до шлюбу, після весілля переоформили на чоловіка; тепер вона мала намір вимагати його назад. Окремо внесла аліменти й компенсацію моральної шкоди від насильства та принижень з боку свекрухи. Домашню працю за три роки теж було ретельно підраховано.
Третім напрямом стало розслідування корупції в сім’ї чоловіка. Про порушення, що супроводжували просування Максима, Ірина вже знала. У пам’яті лишилися документи з його кабінету, підозрілі телефонні розмови. Тоді вона не надавала їм значення; тепер адвокатка бачила в них зачіпки.
Коли ручка зупинилася, було заповнено три сторінки. Чіткий почерк, бездоганно вибудувана логіка — ніби довгої перерви й не було. Руки пам’ятали роботу. Будь-хто, прочитавши ці записи, назвав би стратегію судового процесу ідеальною.
Ірина відклала ручку й знову звернула погляд на фотографію. Три роки тому знання закону не допомогло їй захистити батька: її не було поруч. Провина змусила відмовитися від професії, тікати від колишнього життя. Але спокою не принесла й втеча. Свекруха знущалася, Максим зрадив, Дарія погрожувала. Ірина сподівалася, що терпіння все виправить, а принижень ставало тільки більше. Цього разу вона присягнулася не тікати.
Закривши блокнот, вона підвелася й дістала з шафи чорний діловий костюм, у якому колись ходила до фірми. Повісила на дверну ручку. Складки можна було розгладити праскою. Невістка, яка раніше тільки терпіла, поступалася місцем міжнародній адвокатці, що не програла жодної справи.
За кілька днів знову були поминки. Від світанку Ірина у фартуху стояла на кухні: готувала на 100 людей, смажила млинці, різала салати, варила суп. Кипляче масло залишало на руках нові опіки. Оксана Григорівна, зайшовши, оглянула приготоване.
— У голубцях замало солі. Перероби.
— Мамо, я їх куштувала. Там достатньо солі.
— Я сказала — замало. Отже, переробляй і не переч.
Опустивши голову, Ірина повернулася до плити.
Після поминок розмови перемістилися до вітальні, а їй лишився посуд. Максим сидів на дивані з телефоном, його сестри за фруктами обговорювали плітки. Дзвінок у двері здивував Оксану Григорівну: родичі вже зібралися, інших гостей у таку годину не чекали. Невдоволений Максим підвівся відчиняти.
За дверима стояв літній сивий чоловік у дорогому кашеміровому пальті. Сталевий погляд одразу вирізняв його серед звичайних відвідувачів. Позаду чекали двоє помічників у ділових костюмах, біля під’їзду — два чорні представницькі седани. Максим здригнувся. Оксана Григорівна, що підійшла до дверей, примружилася…
