Мирослав не став удавати здивування. Не сказав жодної зайвої фрази. Він просто відчинив машину, допоміг їй сісти й якийсь час мовчав поруч, даючи їй змогу прийти до тями.
Оксана дивилася на рукавички у своїх руках і намагалася зрозуміти, що відчуває. Злорадства не було. Вона чекала, що при вигляді Артема в ролі офіціанта всередині спалахне хоча б маленьке задоволення: ось, мовляв, життя все розставило по місцях. Але замість цього з’явилася тільки різка, майже жалка жалість.
До нього. До себе колишньої. До того шлюбу, який колись починався з надії, а закінчився заявами, судами й порожнім рахунком.
— Мені соромно за цю жалість, — зізналася вона несподівано.
— Чому?
— Після всього, що він зробив, я мала б відчути полегшення. Або байдужість. А мені стало його шкода.
— Жалість не скасовує того, що він відповідав за свої вчинки, — спокійно сказав Мирослав. — Ти можеш бачити в ньому людину і водночас не повертати йому місце у своєму житті.
Вона повернулася до нього.
— Ти завжди так умієш? Сказати рівно те, що треба, і не лізти глибше, ніж тебе пустили?
— Не завжди. Але з тобою стараюся особливо.
Оксана всміхнулася слабо, майже через силу. Мовчання між ними стало теплим, не незручним. Біля її будинку Мирослав заглушив мотор, але не поспішав виходити. У салоні пахло шкірою, снігом, його ледь вловимим парфумом і чимось новим, до чого Оксана ще не встигла звикнути.
— Дякую, що не став ставити зайвих запитань, — сказала вона.
— Ти розкажеш, коли сама захочеш. А можеш не розповідати зовсім.
— Я хочу, щоб ти був у моєму житті, — промовила вона тихо. — І це мене вже не лякає так сильно, як раніше.
Мирослав подивився на неї довго, дбайливо, ніби боявся злякати не її, а саму мить.
— Тоді я буду дуже обережний із цим правом.
Він нахилився повільно, даючи їй можливість відсторонитися. Оксана не відсторонилася. Перший поцілунок вийшов ніжним, майже невагомим, але в ньому було стільки невисловленого, що в неї перехопило подих. Не пристрасть стрибка в безодню, не спалах, після якого страшно розплющити очі, а обіцянка тепла. Того самого, надійного, що не вимагає плати.
Після цього їхні стосунки пішли не швидше, а глибше. Мирослав так само не квапив її, але їхні зустрічі стали ближчими. Він познайомив її зі своєю донькою Аліною — дорослою, усміхненою, трохи іронічною дівчиною, яка працювала з візуальними проєктами й уміла бачити в людях те, що вони намагалися сховати.
— Тато стільки про вас розповідав, що я вже боялася побачити легенду, — сказала Аліна при першій зустрічі й обійняла Оксану так природно, ніби вони давно були знайомі. — Рада, що ви справжня.
Оксана розсміялася.
— Сподіваюся, легенда була хоча б пристойна.
— Дуже стильна. І з характером.
З Аліною виявилося легко. У ній не було настороженості доньки, яка бачить у новій жінці батька загрозу пам’яті про матір. Радше цікавість і обережна доброзичливість. Оксана цінувала це, не намагаючись зайняти чуже місце. Вона розуміла: у родині Мирослава вже була своя історія, своє горе, свої тонкі межі. І саме тому намагалася бути поруч делікатно.
Весна прийшла м’яко. Сніг швидко зійшов, на деревах виступили світлі бруньки, у вітринах «Люм’єра» з’явилися легкі тканини, світлі жакети й сукні, від яких одразу хотілося розчинити вікна. Оксана відчувала, як і сама змінюється разом із сезоном. Вона знову носила яскраві помади, вибирала прикраси не для образу, а для настрою, сміялася голосніше, ніж раніше, і дедалі рідше озиралася на минуле.
Саме в такий день, наповнений запахом свіжого повітря й нової колекції, зателефонувала Валентина Петрівна.
Оксана довго дивилася на номер, який колись заблокувала, а потім усе ж відповіла. Голос колишньої свекрухи був зовсім не схожий на колишній. Ні владного тону, ні насмішкуватої твердості. Лише хрипка, налякана втома.
— Оксано… Це Валентина Петрівна.
— Я слухаю.
— З Артемом біда.
Оксана мимоволі стиснула телефон сильніше.
— Що сталося?
— Його побили. Учора ввечері. Зараз він у лікарні. Струс, ребра… Обличчя все в синцях. Він нікого не хоче бачити. Заяву писати відмовився.
Оксана заплющила очі. Перед нею знову постав Артем у білому кітелі біля столу з келихами.
— Чому ви телефонуєте мені?
На тому кінці почулося коротке, здавлене дихання.
— Бо він зовсім сам. І я… я не знаю, що робити. Він мене не слухає. Може, тебе послухає.
— Валентино Петрівно, після всього…
— Я знаю, — перебила та майже пошепки. — Знаю. Ми винні перед тобою. Але я прошу не за себе. Приїдь. Будь ласка.
Оксана мовчала. Усередині піднявся спротив: ні, не треба, це більше не її життя, не її обов’язок, не її сім’я. Але за спротивом стояла інша думка — людина в біді, навіть якщо ця людина колись завдала їй болю.
Вона записала адресу лікарні.
— Я приїду…
