У лікарні пахло ліками, мокрими куртками й утомою.
Оксана йшла довгим коридором, де під стелею гули лампи, а за прочиненими дверима чулися тихі голоси, кашель, скрип ліжок. Вона тримала в руках пакет із фруктами, куплений майже машинально біля входу. Сама не знала навіщо. Мабуть, тому, що прийти до хворого з порожніми руками їй здавалося неможливим, навіть якщо цей хворий був її колишнім чоловіком.
Артем лежав біля вікна. Обличчя було блідим, одне око запливло синяком, губа розсічена, на скроні виднілася пов’язка. Він спробував підвестися, побачивши її, але відразу скривився й відкинувся назад.
— Привіт, — сказала Оксана неголосно й поставила пакет на тумбочку.
— Не думав, що ти прийдеш.
Голос у нього був слабкий, хрипкий. Ні насмішки, ні колишньої бравади.
— Твоя мати зателефонувала.
— Даремно.
— Що сталося?
— Та нічого особливого. Нарвався ввечері на якихось відморозків. Буває.
Він спробував усміхнутися, але обличчя перекосилося від болю.
Оксана сіла на стілець поруч із ліжком. Вона надто добре знала цю інтонацію — брехня, замаскована під утомлену недбалість.
— Артеме, ти відмовився писати заяву. Отже, це були не випадкові люди.
Він відвернувся до вікна.
— Не лізь.
— Я б із радістю. Але ти вже втягнув мене у свою історію одного разу. Я хочу зрозуміти, чи не повторюється це знову.
Він мовчав довго. У коридорі хтось пройшов, зачепив візок, метал глухо дзенькнув. Артем лежав нерухомо, лише пальці на ковдрі ледь помітно стискалися.
— Це пов’язано з тим проєктом? — спитала Оксана. — З тими людьми, яким ти хотів передати гроші магазину?
Він різко подивився на неї. В очах майнув страх — такий явний, що відповідь стала не потрібна.
— Вони знайшли тебе?
— Не треба, — прошепотів він.
— Артеме.
— Так! — він видихнув це майже зі злістю, але злості не вистачило навіть на голос. — Так, це вони. Той знайомий виявився не сам. Там ціла група. Вони сказали, що угода зірвалася через мене, що я їм винен відсоток, компенсацію, ще якісь гроші. Спочатку дзвонили. Потім зустріли після зміни.
Оксана відчула, як холоне спина.
— Скільки вони вимагають?
Він ковтнув.
— Дуже багато.
— Конкретно.
Артем назвав суму. Оксана заплющила очі. Це були не гроші, які можна зібрати, позичивши у знайомих або продавши стару техніку. Це була петля.
— Чому ти не пішов у поліцію?
— Бо вони знають, де живе мама. Знають, де я працюю. І… — він запнувся, — вони згадали тебе.
— Мене?
— Сказали, що колишня дружина надто багато метушилася минулого разу. Що в неї гарний магазин. Що вітрини добре б’ються.
Оксана повільно встала. Кров шуміла у вухах. Минуле, яке вона вважала закритим, раптом виявилося не просто спогадом, а загрозою, що простягнула до неї брудні руки.
— І ти мовчав?
— Я боявся.
Він сказав це так тихо, що їй стало страшніше. Артем, звиклий прикриватися гучними словами, вперше не грав. Він справді був наляканий до порожнечі.
— Що ти збирався робити?
— Не знаю. Продати щось. Утекти. Сховатися. Я не знаю, Оксано.
Він закрив обличчя рукою, але через пов’язку рух вийшов незграбним і жалюгідним.
— Я все зіпсував. Спочатку тобі. Потім собі. Мамі. Усім. І тепер вони не відстануть.
Оксана підійшла до вікна. За склом шуміло місто, звичайне, байдуже, залите блідим весняним світлом. Їй хотілося піти. Дуже хотілося. Сказати: розбирайся сам, ти дорослий, ти зробив свій вибір. Але загроза вже торкнулася не тільки його. Вона знову торкалася її магазину, її працівниць, її життя.
Вона дістала телефон.
— Є людина, яка може порадити, як діяти правильно.
— Наталя? — спитав Артем утомлено.
— Ні.
Оксана набрала Мирослава. Він відповів майже відразу.
— Оксана?
— Мені потрібна допомога. Дуже серйозна. Я в лікарні в Артема. Його побили люди, пов’язані з тією шахрайською схемою. Вони вимагають гроші й погрожують.
Пауза була короткою.
— Назви адресу. Я приїду.
За пів години Мирослав увійшов до палати. Без костюма, у темному светрі й простій куртці, зібраний, спокійний, з виразом обличчя, від якого Оксані відразу стало легше. Він привітався з нею, потім подивився на Артема.
— Розповідай усе від початку. Без прикрас і без спроб здатися розумнішим, ніж ти був.
Артем опустив очі.
— Хто ви?
— Людина, яка зараз вирішує, чи можна тебе витягти з цієї ями законним способом. Тож говори.
Артем говорив збивчиво, зупиняючись, повертаючись назад, плутаючись у датах. Мирослав ставив короткі уточнювальні запитання: хто дзвонив, які номери, де зустрічалися, хто був присутній, чим саме погрожували. Він не підвищував голосу, але поруч із ним навіть Артем перестав викручуватися.
Коли розповідь закінчилася, Мирослав якийсь час мовчав.
— Платити їм не можна, — сказав він нарешті. — Вони візьмуть гроші й повернуться знову. Такі люди самі не йдуть.
— А що тоді? — Артем дивився на нього майже з дитячою надією.
— Звертатися не в найближчий кабінет із загальною скаргою, а до тих, хто займається організованими групами. У мене є контакти. Але ти мусиш співпрацювати повністю.
Артем зблід іще дужче.
— Вони вб’ють мене.
— Якщо й далі мовчатимеш, ризик лише зростатиме. Зараз у тебе є шанс зробити все під контролем фахівців.
Оксана стояла біля вікна й розуміла: історія, яка мала закінчитися розлученням і відновленим рахунком, отримала останній, небезпечний хвіст. І відрубати його можна було лише одним способом — знову ввійти в страх, але вже не як жертва…
