Наступні кілька днів минули в напрузі, від якої повітря ніби стало щільнішим.
Мирослав діяв швидко й спокійно. Він не розповідав Оксані зайвого, не робив із того, що відбувається, пригоди, але тримав її в курсі головного. Артем дав свідчення, передав номери телефонів, описав зустрічі й людей, яких запам’ятав. Валентина Петрівна, дізнавшись, наскільки все серйозно, спершу влаштувала істерику, потім замовкла так різко, ніби в неї раптом скінчилися сили.
Оксана бачила її в лікарняному коридорі. Колишня свекруха сиділа на лавці, тримаючись за сумку обома руками. Та сама жінка, яка колись заходила до «Люм’єра» як господиня становища, тепер виглядала маленькою, зсутуленою й розгубленою.
— Це я винна, — сказала вона раптом, не підводячи голови. — Я весь час твердила йому, що він чоловік, що має забрати своє, що ти зазналася. Я думала, вчу його бути сильним.
Оксана зупинилася.
— Сильними не стають, коли беруть чуже.
Валентина Петрівна підвела на неї червоні очі, але не знайшлася з відповіддю.
Операцію готували без гучних слів. Артема мали виписати, а потім він мав зіграти роль людини, яка злякалася й погодилася принести гроші. Сумку підготували заздалегідь: зверху кілька справжніх пачок для переконливості, всередині — нарізаний папір. На Артемі мав бути прихований пристрій для запису. Район зустрічі вибрали вони самі — закинуте складське приміщення на околиці, де, за їхніми розрахунками, можна було натиснути на нього без свідків.
Оксана дізналася про місце й відразу сказала Мирославові:
— Я поїду.
— Ні.
Відповідь була миттєвою, жорсткою.
— Це небезпечно.
— Вони погрожували моєму магазину. Мені. Я хочу бачити, що це закінчується.
— Бачити можна потім, коли все закінчиться.
— Мирославе.
Вона вимовила його ім’я тихо, але він зрозумів, що перед ним не впертість заради впертості. Це була потреба. Для неї — внутрішня. Після всього, що сталося, Оксана більше не могла дозволити страху діяти за її спиною. Їй треба було зустріти цей фінал віч-на-віч, хай навіть із безпечної відстані.
Він довго дивився на неї.
— Ти будеш у машині. Не вийдеш. Не відчиниш двері. Нічого не зробиш без команди. Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Я серйозно.
— Я теж.
У день зустрічі небо було низьким і каламутним. Оксана зранку приїхала до бутіка, але працювати не змогла. Вона розставила кілька нових сумок, поправила вітрину, тричі перевірила ту саму накладну й зрештою сказала Дарині, що їде у справі.
— Знову все через них? — тихо спитала Дарина.
Оксана не стала уточнювати, кого саме дівчина має на увазі.
— Це востаннє.
— Я дуже хочу, щоб ви мали рацію.
— Я теж.
До складського району вони їхали втрьох: Мирослав за кермом, Оксана поруч, Артем на задньому сидінні. Він був ще слабкий після лікарні, рухався обережно, ніби кожен рух відгукувався болем. У руках він тримав сумку й дивився на неї так, ніби всередині лежав не папір, а його власний вирок.
— Я не зможу, — сказав він за кілька хвилин до місця. — Мене трясе. Вони помітять.
— Тебе й має трясти, — відповів Мирослав. — Ти граєш налякану людину. Це єдине, що тобі сьогодні не доведеться вдавати.
Артем нервово всміхнувся й одразу скривився.
Оксана повернулася до нього.
— Слухай інструкції й не намагайся геройствувати. Один раз у житті просто зроби все правильно.
Він подивився на неї.
— Чому ти допомагаєш мені?
Запитання зависло в машині. Оксана не відразу відповіла.
— Я допомагаю не тобі. Я зачиняю двері, які ти залишив відчиненими в моє життя.
Артем опустив голову.
Біля закинутого складу стояла тиша. Іржаві ворота, вибиті вікна, пилюжні стіни, зарослі травою краї бетонного майданчика. З боку все виглядало порожнім і мертвим, але Оксана знала: довкола є люди, які спостерігають. У сусідніх машинах, за рогами, у темряві прорізів. Це знання трохи заспокоювало, але не прибирало напруги.
Вони зупинилися на обумовленому місці. Артем вийшов першим. Його плечі були згорблені, сумка висіла в руці. Оксана стиснула ремінь безпеки так сильно, що пальці побіліли.
За кілька хвилин до складу під’їхав темний автомобіль. Із нього вийшли двоє. Одного Оксана впізнала за описами: той самий чоловік, який колись обіцяв Артемові захмарний прибуток від мутного вкладення. Другий був кремезніший, мовчазніший, із важкою ходою й нерухомим обличчям.
Вони рушили до Артема повільно, впевнено, як люди, звиклі до того, що їх бояться.
Оксана затримала подих…
