Життя без прикрасНаступні кілька днів минули в напрузі, від якої повітря ніби стало щільнішим.
Мирослав діяв швидко й спокійно. Він не розповідав Оксані зайвого, не робив із того, що відбувається, пригоди, але тримав її в курсі головного. Артем дав свідчення, передав номери телефонів, описав зустрічі й людей, яких запам’ятав. Валентина Петрівна, дізнавшись, наскільки все серйозно, спершу влаштувала істерику, потім замовкла так різко, ніби в неї раптом скінчилися сили.
Оксана бачила її в лікарняному коридорі. Колишня свекруха сиділа на лавці, тримаючись за сумку обома руками. Та сама жінка, яка колись заходила до «Люм’єра» як господиня становища, тепер виглядала маленькою, зсутуленою й розгубленою.
— Це я винна, — сказала вона раптом, не підводячи голови. — Я весь час твердила йому, що він чоловік, що має забрати своє, що ти зазналася. Я думала, вчу його бути сильним.
Оксана зупинилася.
— Сильними не стають, коли беруть чуже.
Валентина Петрівна підвела на неї червоні очі, але не знайшлася з відповіддю.
Операцію готували без гучних слів. Артема мали виписати, а потім він мав зіграти роль людини, яка злякалася й погодилася принести гроші. Сумку підготували заздалегідь: зверху кілька справжніх пачок для переконливості, всередині — нарізаний папір. На Артемі мав бути прихований пристрій для запису. Район зустрічі вибрали вони самі — закинуте складське приміщення на околиці, де, за їхніми розрахунками, можна було натиснути на нього без свідків.
Оксана дізналася про місце й відразу сказала Мирославові:
— Я поїду.
— Ні.
Відповідь була миттєвою, жорсткою.
— Це небезпечно.
— Вони погрожували моєму магазину. Мені. Я хочу бачити, що це закінчується.
— Бачити можна потім, коли все закінчиться.
— Мирославе.
Вона вимовила його ім’я тихо, але він зрозумів, що перед ним не впертість заради впертості. Це була потреба. Для неї — внутрішня. Після всього, що сталося, Оксана більше не могла дозволити страху діяти за її спиною. Їй треба було зустріти цей фінал віч-на-віч, хай навіть із безпечної відстані.
Він довго дивився на неї.
— Ти будеш у машині. Не вийдеш. Не відчиниш двері. Нічого не зробиш без команди. Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Я серйозно.
— Я теж.
У день зустрічі небо було низьким і каламутним. Оксана зранку приїхала до бутіка, але працювати не змогла. Вона розставила кілька нових сумок, поправила вітрину, тричі перевірила ту саму накладну й зрештою сказала Дарині, що їде у справі.
— Знову все через них? — тихо спитала Дарина.
Оксана не стала уточнювати, кого саме дівчина має на увазі.
— Це востаннє.
— Я дуже хочу, щоб ви мали рацію.
— Я теж.
До складського району вони їхали втрьох: Мирослав за кермом, Оксана поруч, Артем на задньому сидінні. Він був ще слабкий після лікарні, рухався обережно, ніби кожен рух відгукувався болем. У руках він тримав сумку й дивився на неї так, ніби всередині лежав не папір, а його власний вирок.
— Я не зможу, — сказав він за кілька хвилин до місця. — Мене трясе. Вони помітять.
— Тебе й має трясти, — відповів Мирослав. — Ти граєш налякану людину. Це єдине, що тобі сьогодні не доведеться вдавати.
Артем нервово всміхнувся й одразу скривився.
Оксана повернулася до нього.
— Слухай інструкції й не намагайся геройствувати. Один раз у житті просто зроби все правильно.
Він подивився на неї.
— Чому ти допомагаєш мені?
Запитання зависло в машині. Оксана не відразу відповіла.
— Я допомагаю не тобі. Я зачиняю двері, які ти залишив відчиненими в моє життя.
Артем опустив голову.
Біля закинутого складу стояла тиша. Іржаві ворота, вибиті вікна, пилюжні стіни, зарослі травою краї бетонного майданчика. З боку все виглядало порожнім і мертвим, але Оксана знала: довкола є люди, які спостерігають. У сусідніх машинах, за рогами, у темряві прорізів. Це знання трохи заспокоювало, але не прибирало напруги.
Вони зупинилися на обумовленому місці. Артем вийшов першим. Його плечі були згорблені, сумка висіла в руці. Оксана стиснула ремінь безпеки так сильно, що пальці побіліли.
За кілька хвилин до складу під’їхав темний автомобіль. Із нього вийшли двоє. Одного Оксана впізнала за описами: той самий чоловік, який колись обіцяв Артемові захмарний прибуток від мутного вкладення. Другий був кремезніший, мовчазніший, із важкою ходою й нерухомим обличчям.
Вони рушили до Артема повільно, впевнено, як люди, звиклі до того, що їх бояться.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.