Галина Петрівна й далі гатила в двері, тепер уже ногами в капцях.
— Відчиняй, я тебе поліцією вижену!
— Мам, тихо ти, сусідів розбудиш! — зашипів Богдан, озираючись навсібіч.
Йому ставало нестерпно соромно. Сусідів будити не довелося. Двері навпроти прочинилися, і в щілину висунувся дід Василь.
— Ви чого тут концерт влаштували? — гаркнув дід. — Цирк поїхав, а клоуни лишилися. Халатик запахни, мадам, не травень надворі.
Галина Петрівна огризнулася, але копати двері перестала. Вона важко дихала, дивлячись на непохитну сталеву перепону.
Богдан гарячково міркував, намагаючись урятувати рештки свого самолюбства. Його картина світу тріщала по швах. Його покірна, зручна Оксана, яка завжди уникала конфліктів, щойно виставила їх за двері, як нашкодивших котів.
Ні, цього не може бути. Напевно, є логічне пояснення.
— Мам, слухай! — Богдан ковтнув слину. — А може, їй зле стало?
Галина Петрівна подивилася на сина.
— Що? — перепитала вона.
— Ну дивися, — зачастив Богдан, хапаючись за цю рятівну соломинку. — Ми пішли. Вона хотіла двері за нами зачинити, щоб не тягнуло. Зачинила на засув випадково. А потім у неї від радості, ну, від того, що ти приїхала і ми тепер одна сім’я, від надміру почуттів голова закрутилася. Тиск упав. Вона ж худенька. І от лежить зараз непритомна в коридорі…
