— Треба рятувальну службу викликати. Двері пиляти.
Галина Петрівна повільно перевела погляд на три гігантські клітчасті баули, які за вагою тягнули на добру штангу. Потім перевела погляд на Богданову куртку, що лежала поверх баулів. І нарешті подивилася в обличчя своєму синові.
Вираз її обличчя в цю мить важко було описати словами. Це була суміш безмежної зневаги, люті й усвідомлення цілковитого фіаско.
Вона набрала в груди побільше повітря.
— Який непритомний стан, йолопе царя небесного! — прогримів її голос на весь під’їзд, змушуючи діда Василя втиснутися в стіну. — Якби їй зле було, вона б не викотила мої валізи за двері й куртку твою не викинула. Вона нас із тобою розвела, щоб із квартири виставити…
