Він швидко дістав свою в’язку ключів із кишені джинсів. Знайшов потрібний і встромив його в замкову шпарину нижнього замка. Ключ увійшов до кінця й повернувся, але двері не відчинилися: зсередини їх утримував нічний ригель.
— Не відчиняється, — розгублено пробурмотів він.
— Дай сюди, криворукий! — гаркнула мати. — Штовхай двері плечем.
Вона вихопила ключі, знову повернула ключ і смикнула ручку. Марно. Нічний ригель зсередини блокував будь-які спроби відчинити двері.
Галина Петрівна відступила на крок. Її обличчя, і без того розчервоніле від холоду, почало набувати грізного багряного відтінку. Вона стиснула кулаки й почала гамселити в металеві двері.
— Гей! Відчиняй! — загорлала вона на весь під’їзд. — Ти що надумала, дівко? Ану впусти! У мене тут продукти, що швидко псуються.
Тиша. Лише глуха луна гуляла сходовими прольотами. Богдан стояв, кліпаючи, мов риба, викинута на берег.
Він потягнувся до дзвінка й почав несамовито тиснути на пластикову кнопку. Дзвінок мовчав. Оксана завбачливо вимкнула його ще в першу хвилину.
— Мам, зачекай, не гупай! — пробурмотів Богдан, дістаючи телефон.
Пальці від холоду слухалися погано. Він відкрив контакти, вибрав Оксану й набрав номер. У динаміку повисла коротка пауза, а потім безпристрасний металевий голос оператора промовив: «Абонент тимчасово недоступний або перебуває поза зоною дії мережі».
Богдан скинув, набрав ще раз. Те саме. Він написав повідомлення: «Оксан, ти чого двері зачинила? Відчини, це не смішно. Мама мерзне».
Повідомлення полетіло, але лишилася одна сіра галочка. Оксана була не в мережі…
